Федір Стригун: «Чим гірше в державі, тим краще в театрі»

Категорія: Культура

Головний режисер і художній керівник Львівського національного театру імені Марії Заньковецької Федір Стригун уже понад 50 років на сцені. У його активі  – кілька сотень зіграних ролей у театрі, і десятки  в кіно. Чверть століття він – художній керівник і головний режисер. Як зізнається пан Стригун, театр для нього завжди був, є і буде однією великою сім’єю.

Львівський театр імені Заньковецької відзначив ювілей, своє 95-річчя. Чверть століття ви – художній керівник театру та головний режисер. Вам випала честь керувати театром на зламі століть. Скажіть, чим театр Заньковецької ХХ століття відрізняється від театру Заньковецької  ХХІ?

Життя триває, але якогось особливого поділу  не вбачаю. Театральний глядач не змінюється. Як не дивно, дуже багато приходить молоді на наші спектаклі. Театр любили в ХХ столітті, люблять і в ХХІ  і, думаю, будуть любити в ХХІІ. Змінилася лише ситуація з гастролями. У минулому театр по кілька місяців гастролював  іншими містами, а тепер держава не виділяє на це фінансування. Немає пільг на проїзд, житло, практично відсутні театральні спонсори та меценати.

За часів Союзу ви як актор дуже багато знімалися в кіно. Це й «Пропала грамота», і «Вавилон ХХ», і  «Поїзд надзвичайного призначення», і «Пам’ять землі». За часів незалежної України у вас було лише кілька ролей. Чому в Україні кіно майже відсутнє? Тоді як у сусідній Росії – це  високоліквідний бізнес.

Бо в Росії в кіно вкладають гроші. А в Україні – ні. Меценати чомусь вважають, що це – не бізнес. Фільми повинні бути комерційними, тобто високої художньої якості. А це потребує дуже великих затрат. В українській кіноіндустрії відсутній професійний менеджмент. Бо саме менеджери мають прораховувати, що глядачу нині цікаво, яка у фільму буде каса. Унаслідок відсутності коштів, картина, що має зніматися рік, у нас це триває – п’ять. Натомість Росія зробила в цьому напрямку дуже великий крок. Водночас російське кіно фінансує  держава. А в нас – ні.

 

Театр – діло молодих. Від них у залу йде молода енергетика. Лише тоді вистава має свою потужність. Тому в своєму віці всі мрії втілюю в інших акторах уже як режисер

У вашій акторській біографії – понад 100 зіграних ролей. Може, це прозвучить банально, але, чи існує роль, про яку ви досі мрієте?

Театр – діло молодих. Від них у залу йде молода енергетика. Лише тоді вистава має свою потужність. Тому у своєму віці всі мрії  втілюю в інших акторах уже як режисер.

Яку б виставу ви радили переглянути гостям Львова? Що є гордістю художнього керівника Театру Заньковецької?

Є «Наталка Полтавка»,  поставлена ще  1991 року. Ця вистава йшла вже 250 разів. І вона завжди має успіх. «Ісус, син Бога живого» – грандіозна постановка, що йшла в театрі понад 200 разів. Цю виставу  1995 року ми навіть зафільмували. Вона користується незмінним успіхом у глядачів. На Пасху ми зіграли її шість разів і щоразу в залі був аншлаг. Направду, радити можу багато, але глядач має сам робити вибір. У травні  буде прем’єра – комедія «Блазні мимоволі» Ореста Огородника.

Свого часу ви були постановником спектаклів «Хазяїн» Карпенка-Карого, «Маруся Чурай» Ліни Костенко, «Мазепа» Богдана Лепкого та багатьох інших. Чи існує в Україні потужна драматургія? Якщо так, назвіть імена тих, хто вартий уваги?

Із сучасної драматургії складно назвати багато імен. Узагалі, драматургія – це складний жанр. До мене часто приходять письменники й пропонують свої твори. Але не завжди в них виходить зацікавити мене, а також мій колектив, бо ми, насамперед, прагнемо зацікавити глядача. За останні 20 років відкрив таких драматургів, як Василь Босович, Надія Ковалик, Орест Огородник. У них виходить писати шлягерні вистави на сучасну тему. А глядач любить спостерігати сьогоднішній день на сцені, впізнавати в героях спектаклю себе.

А чи ставите п’єси іноземних драматургів?

Нині потужно спрацьовує закон про інтелектуальну власність. Досить складно налагоджувати зв’язки з іноземними драматургами. Придбати в автора права на спектакль – дороге задоволення, і це – велика проблема.

 Ваш син – Назар пропрацював 18 років у театрі Заньковецької. Наскільки мені відомо, він нині є директором проекту «Тельнюк. Сестри». Назар не шкодує за акторською діяльністю? Адже й ваша дружина – Таїсія Литвиненко – також актриса, народна артистка України…

Назар був дуже хорошим актором. Він грав прекрасні ролі. Це – і Ромео в спектаклі «Ромео і Джульєтта», і Гамлет в однойменній п’єсі Шекспіра, і Гриць у постановці  «У неділю зранку зілля копала», і ще багато-багато знакових ролей.  Але якось ми поїхали на гастролі до Америки й він залишився там. А коли приїхав назад  – змінив стиль життя, імідж і вже не повернувся до театру. Він зробив свій вибір.

Кого театр Заньковецької сприймає за свого конкурента? Театр імені Франка в Києві? Адже в цьому театрі грав колишній «заньківчанин» Богдан Ступка. Нині там ще один ваш колега – Анатолій Хостікоєв.

До Києва пішло дуже багато наших хлопців. Але нічого страшного в цьому немає. Мабуть, там вони побачили для себе більші можливості. Я вважаю, що немає львівського чи київського театру. Є український театр. Конкуренції між нашими театрами бути не може. Просто в кожного творче життя складається по-своєму.

Торік нарешті розпочалася реставрація, очолюваного вами театру. Але знаю, що особливу роль у відновлюванні фасаду будівлі відіграли німецькі спеціалісти. Таке враження, що українська культура у Львові цікава виключно спеціалістам із Заходу…

Одна німецька фірма вирішила нам допомогти. Нас зацікавила їхня пропозиція. Вона була значно вигідніша за інші. Загалом на реставраційні роботи Міністерство культури виділило 1,5 мільйона гривень, а цього недостатньо.

Чи багато приходить до вас молодих акторів, які б хотіли грати в театрі Заньковецької?

Уже десять років, як ми отримали статус національного, а це позитивно позначилося на оплаті акторської справи. Тому  часто бачу талановитих молодих людей, які приходять до театру, але запросити їх на роботу ми не можемо. Немає вільних місць.

За 95 років існування були, мабуть, і злети й падіння театру. Який би період із життя театру Заньковецької ви назвали зірковим?

Театр – організм живий. Тому його злети й падіння залежать від того, що відбувається в суспільстві.  Адже, не держава в театрі, а театр у державі.  Але, як не дивно, у театрі завжди добре, коли в суспільстві напруга.

У багатьох інтерв’ю ви називаєте стосунки, котрі існують в театрі Заньковецької між акторами, сімейними…

Важливо, щоб театр працював на весь колектив, один для одного. Усі актори, незалежно від ролей ( головних чи епізодичних) повинні почуватися спорідненим колективом, що поєднаний однією ідеєю. Театр для мене це – культурницька інституція. Одна велика сім’я.

Розмову вела Юлія ЧЕРНІНЬКА

Копіювання, цитування, публікація і републікація або ж інше поширення авторських матеріалів, у т.ч. окремих частин текстів чи зображень (за винятком копіювання для приватного використання), розміщених на веб-ресурсах видання, без письмового дозволу «ЧК» забороняється і захищається Законом України «Про авторське право і суміжні права». Дозволяється цитування матеріалів без отримання попередньої згоди за умови розміщення у тексті обов’язкового посилання на «ЧК». Для інтернет-ресурсів є обов’язковим розміщення прямого, відкритого для пошукових систем гіперпосилання на цитовану статтю у тексті.