Ті, хто несе Слово

Категорія: КультураМатеріали номера

24 травня день пам’яті святих рівноапостольних Кирила та Мефодія, просвітителів слов’ян.

Кожен, хто відвідує Києво-Печерську лавру, знає це місце. … Немов прочани зупинилися вони поблизу Дальніх печер, дійшовши до святого місця разом із нами. У руках одного з них сувої, у іншого – книга, вони розмовляють про щось важливе. Багато людей підходить до них, хреститься, вклоняється і, не затримуючись, відходить – підсвідомо не хочеться заважати, адже й сьогодні святі рівноапостольні брати Кирило і Мефодій продовжують з лаврських пагорбів нести дар Слова людям.

 Кирило і Мефодій – апологети рідного слова

Із семи синів жителя грецької Солуні Льва, людини з гарного й багатого роду, Мефодій був старшим, а Кирило – наймолодшим. Святий Мефодій перебував на військовій службі в одному з підлеглих Візантійської імперії слов’янських князівств, де й вивчив слов’янську мову. Молодший же Кирило мав виняткові здібності, його пам’ять і розум дивували всіх. Кирилу і Мефодію довелося нести свою місію в ті часи, коли до слова було суворе ставлення. Серед частини богословів Західної Церкви склалася точка зору, що хвалу Богові можна виголошувати тільки трьома мовами, якими було зроблено напис на Хресті Господньому: єврейською, грецькою й латиною. Тоді Кирило і Мефодій, які проповідували християнство в Моравії, були сприйняті як єретики та викликані до Рима, де їм вдалося довести можливість богослужіння слов’янською мовою. Після смерті святих їхні учні знову зіткнулися з жорстким несприйняттям супротивників слов’янського богослужіння. На Заході його знову забороняють, а в Болгарії, навпаки, з’являється новий центр слов’янської писемності в Охриді (територія сучасної Македонії). Протягом X–XI століть кирилиця поширюється територією Сербії та Київської Русі, глаголиця, не отримавши підтримки в західнослов’янських землях, поступово забувається й замінюється латиницею.

 Перші переклади Святого Письма українською мовою

Тернистим був шлях Спасителя на нашій землі, не менш тернистим є історія поширення Божого Слова серед українського народу. Перші переклади з’явилися на україномовній території ХIII ст., вони несли вплив тогочасної української мови, що поступово виокремлювалася зі слов’янської спільноти. Це були так звані «Учительні Євангелія», створені з метою наблизити Святе Письмо до простого народу, а також використання їх із метою виховання. 1561 року з’явилася одна з найбільших пам’яток українського перекладу Біблії – Пересопницьке Євангеліє, укладене архімандритом Пересопницького монастиря Григорієм. Це перший із відомих нам повний переклад Четвероєвангелія тогочасною мовою України з мінімальним використанням церковнослов’янської. Мова цього перекладу Біблії та синтаксис віддзеркалює живу народну українську мову.

 1580 року за сприяння князя Костянтина Острозького вийшла повна церковнослов’янська Острозька Біблія, котру було віддруковано особливим «острозьким шрифтом», але з наголосами, розставленими згідно з українськими правописом і вимовою. Цікаво, що останнє видання цієї Біблії (1581 р.) стало взірцем для московського церковнослов’янського видання Біблії за царя Олексія Михайловича (1663 р.). У царському виданні змінено український наголос на російський; у передмові вираз «народ руський» (тобто український) замінено на «народ великоруський».

У XIX ст. з’являлися переклади окремих розділів Біблії (переважно – псалмів), створені українськими письменниками: народні переклади Степана Руданського, «Псалмы, переложенные на украинское наречие» Михайла Максимовича, псалми Петра Гулака-Артемовського та Тараса Шевченка. Національне пробудження українців кінця 40-х рр. позаминулого століття, що увінчалося створенням Кирило-Мефодіївського братства, спонукало до обговорення в широких колах інтелігенції ідеї так званих недільних шкіл із викладанням там предметів українською, зокрема, вивчення рідною мовою Закону Божого. Але внаслідок заборони друкувати в Росії книжки українською мовою спроби українського перекладу Біблії поступово занепадали. Активніше продовжували спроби перекласти Біблію українською мовою на австрійській Галичині, оскільки тут не діяв ні Валуєвський циркуляр (1863 р.), ні Емський указ (1876 р.) про заборону українського друкованого слова.

 Українська мова й Православна Церква

Перший повний переклад Святого Письма тогочасною українською літературною мовою було здійснено лише в середині XIX століття. На цю надзвичайно складну працю наважився Пилип Морачевський – інспектор Ніжинської гімназії вищих наук, палкий прихильник української ста­ровини. Однак Синод Руської Православної Церкви, куди перекладач надіслав Біблію на розгляд і одержання дозволу на друк, відповів категорично: «Перевод Евангелий, сделанный Вами или другим кем-либо, не может быть допущен к печатанию…» Брався за переклад Біблії і Пантелеймон Куліш. 1887 року йому вдалося видати, щоправда, поза межами російської України Новий Заповіт, а повна україномовна Біблія побачила світ уже після смерті пере­кладача – 1903 року, цю працю вже закінчували Іван Нечуй-Левицький та Іван Пулюй.

Автор наступного великого перекладу Біблії українською мовою Іван Огієнко (митрополит Іларіон, Українська Греко-Православна Церква Канади) поставив перед собою два найголовніші завдання: по-перше, найточніше передати зміст оригіналу, дбаючи передусім про змістову точність цілої низки бага­тозначних слів, і, по-друге, забезпечити переклад милозвучною сучасною літературною мовою. Але найбільш вдалим сьогодні вважається переклад Євангелія українською мовою, виданий 1988 року в Києві до 1000-річчя Хрещення Русі. Його зробив Йосип Оксіюк, перший редактор першого в Україні післяреволюційного церковного видання – журналу «Православний вісник», що й понині є офіційним органом Української Православної Церкви.

Сьогодні зростає зацікавленість парафіян до перекладів Святого Письма українською й зменшується супротив тієї частини православних християн України, що доволі скептично сприймає не лише ідею перекладу Біблії українською мовою, а й будь-яку її присутність у церковному й духовному житті. Деякі парафіяни традиційно сприймають використання в церкві української мови підступною спробою чергової унії, відокремлення Української Церкви від канонічного спілкування з Руською або черговим розколом. Деякі, насправді, не розуміють її, оскільки переважну частину свого життя провели або на сході України, або у великих містах, де українська мова за радянських часів майже не вживалася. Безперечно, жодна сучасна мова не зможе передати образності та духовної глибини древніх мов, серед яких – і рідна вже нам церковнослов’янська. Але раптом саме в цьому перекладі українською хтось знайде несподівану відповідь на давнє невирішене питання чи тлумачення біблейської притчі, якого Господь досі не відкривав?

Ігумен Пафнутій, начальник видавничого відділу Києво-Печерської лаври 

Копіювання, цитування, публікація і републікація або ж інше поширення авторських матеріалів, у т.ч. окремих частин текстів чи зображень (за винятком копіювання для приватного використання), розміщених на веб-ресурсах видання, без письмового дозволу «ЧК» забороняється і захищається Законом України «Про авторське право і суміжні права». Дозволяється цитування матеріалів без отримання попередньої згоди за умови розміщення у тексті обов’язкового посилання на «ЧК». Для інтернет-ресурсів є обов’язковим розміщення прямого, відкритого для пошукових систем гіперпосилання на цитовану статтю у тексті.