Ворзель: три в одному

Чекаємо на чудо, шукаємо золото Полуботка, відправляємо експедиції на розкопки скарбів і …відфутболюємо те, що лежить під ногами. На мапі Київщини віднайти клондайк нескладно. Сьогодні розповідь про справжній самородок чистої проби, джерело здоров’я і багатства країни – Ворзель

Що не метр – то історія

До селища, що потонуло в столітніх соснах, дубах, березах і кленах, із Києва рукою подати: якихось двадцять кілометрів варшавкою, або півгодини приміською електричкою.

Ворзель без перебільшення – музей під відкритим небом. Тут кожен метр дороги береже пам’ять про не такі вже й далекі часи – селище пише 113 сторінку біографії. Та всі попередні настільки густо списані, що самотужки довідатися про найвизначніші надзвичайно складно. Нам пощастило, адже гортати літопис селища будемо спільно з його духовним батьком, керівником музею «Уваровський дім», редактором місцевої газети, корінним мешканцем Олександром Соколенком та заступником селищного голови Віктором Кузьменком.

Будинок Шульгіна

Із музею історії і культури «Уваровський дім» розпочинається знайомство не випадково: колишній будинок графині Наталії Уварової завжди був справжньою окрасою Ворзеля й сьогодні став його візитівкою.

Після революції в колишньому будинку була школа: корінне населення Ворзеля отримало середню освіту саме тут.

На початку 60-х років у школі було створено кінотеатр «Космос», який посів перше місце на Всесоюзному конкурсі шкільних кінотеатрів. Тут відбулися прем’єри фільмів «Легенда про Мальчиша-Кибальчиша» та «Морозко». Слава про кінотеатр перетнула кордони й долинула навіть до Голлівуду, про що свідчать листи з Національної Академії кіномистецтва, які надходили сюди з Америки.

Але дім не оминули проблеми 1990-х років, коли він залишився бездоглядним, поступово руйнувався. Протікав дах, у вибиті шибки заглядала тривога: а що далі?

Порятунок постукав у двері в 2007 році, коли Ворзельська селищна рада віднайшла кошти на ремонт і взяла його на свій баланс.

Сьогодні тут окрім музею містяться центр культури «Уваровський дім», працюють фольклорні колективи, жіночий ансамбль «Перевесло», під творчим дахом є місце для виставок місцевих мешканців і присвячених окремим подіям. Віднедавна тут проходять наукові читання, міжнародні музичні фестивалі – у залі на 60 місць музика по-особливому «ллється» зі сцени. Облюбували неповторну красу й художники з усієї України, які проводять тут пленери.

Директор приватного музею Олена Куц зберегла для майбутніх поколінь унікальні експонати

Саме із цього місця розпочинаються й чотири захоплюючі екскурсії – про історію селища, два види цілющого повітря українського Кисловодська, історичні місця, та діяльність дитячої підпільної організації, про яку розповідь розпочинається ще в музеї. Усі вони пішохідні, тривають годину й плавно переростають у довгі бесіди вже на лавочках попід деревами біля знаменитого будинку графині: хіба про все зібране розповіси за годину?

– Ворзель багатий на лікувальне повітря і видатних людей, які мешкали тут,– розповідає екскурсовод.– 60 відомих прізвищ щонайменше можна згадати, які тут творили історію, культуру, науку…

Нова вулиця – нова історія

Традиції минулих поколінь пускають молоде коріння: два роки тому на місці, де буде розбито посеред лісу площу мистецтв, з’явилися алеї художників і музикантів. Саме таким чином буде врятовано від вирубки й забудови лісовий заказник місцевого значення. У роки війни німці вивези ліс для господарських потреб, проте в 1944 році ворзельські школярі посадили молоді дерева, які сьогодні купаються в сонці попід хмарами. Приємну прохолоду в спекотні дні дарує повітря, настояне на запашних лікувальних травах, лісовій малині й чорниці: хочеться набирати його в долоні – солодко – п’янке й напиватися досхочу. Ось тут – лікарня під відкритим небом для хворих із серцево-судинними захворюваннями.

Піщана стежка добігає до асфальтівки, де блимає старими вікнами колишній будинок Шульгіна з деревяною верандою. Всередині – все збереглося з того часу, хоча тут діюча філія ощадбанку. Претинаємо сонну вулицю і вже видніється справжнісінький екзот – тюльпанове дерево. Сьогодні воно одне з найбільших в Україні: висота дерева майже30 м, а діаметр стовбура — понад метр. А ще йому приписують цілющі властивості: існує думка, що доторкнувшись до стовбура, зникнуть усі хвороби. Ось і блищить стара кора на дереві, затерта майже до дірок.

Експозиція приватного музею

Найголосніша вулиця селища Великого Жовтня годиться для окремої розповіді. І справа тут не в її назві, а в тому, що вона єдина у Європі, яку залізнична колія ділить на парні і непарні номери. Поряд із будівлею селищної ради збереглися найстаріші обійстя – сторічна аптека, бібліотека, та кілька приватних дерев’яних будинків на Радянській. А ще селище багате на сторічну школу і 80-річний Будинок дитини.

Врятована «Перемога», збережена «Україна»

Погортаємо ще одну важливу в біографії селища сторінку, що прославила його на весь Радянський Союз. Сторінку курортну потрібно писати – чорно– білими фарбами, аби передати всі злети і падіння всесоюзної оздоровниці.

Перший санаторій виник тут у 1932 році й був розрахований на 60 місць. Назвали його символічно «Зірка». У 1949 приймає селище на відпочинок і лікування вже в 17 оздоровницях.

Більшість санаторіїв Ворзеля була кардіологічного напрямку. Працювало багато дитячих санаторіїв і таборів. Помітили, все в минулому часі. А що в сьогоднішньому діється?

Згусток чорного виписав проблему після аварії на Чорнобильській АЕС і перебудови: багато санаторіїв змушені були закритися: дві події розділили життя курорту на до і після. Минуло понад двадцять років, а відновити роботу корпусів навряд чи вдасться. Деякі вже перебувають у приватній власності й ховаються від громади за високими парканами та бур’янами. Окремі перепрофілювалися в цехи та підприємства з виробництва пряників, майонезів і ковбас.

Уціліла найстаріша «Зірка», «Україна», «Ворзель», «Перемога», дитячий санаторій “Кичеєво”. Усе завдяки ентузіазму головних лікарів, професіоналізму і відданості персоналу. Однак вони скоріше виживають, аніж успішно працюють: четверта зона не дозволяє поновити статус курорту й залишається для багатьох шлагбаумом на шляху до здоров’я. Улітку на територіях закладів гомінка атмосфера, а вже восени депресія поселяється в кутки кімнат і заростає павутинням в очікуванні нового оздоровчого сезону.

Аритмія в роботі не на користь приміщенням, кадрам, території: все потребує фінансів, яких катастрофічно не вистачає для проведення ремонтів (на них зачекалися не лише кімнати, а й кабінети, ванні відділення, їдальні, що не нюхали фарби останні років десять). І поки старожили курорту борються за виживання, їм на п’яти наступають сучасні комплекси, що виросли на другому боці лісу: європейський сервіс, нехай і за більші кошти, робить їх не конкурентами, а переможцями.

Опери, сюїти… реквієм

Будинок творчості композиторів сьогодні також переживає непрості часи. Чи не найскладніші з 1940 року – часу заснування. Тоді, згідно із заповітом видатної української актриси Ганни Борисоглібської її дача перейшла у власність Спілки композиторів. Поступово будинок творчості почав приростати землею і 2-3-кімнатними будиночками.

До речі, 6 таких будинків діяло в колишньому Союзі, один з яких – ворзельський.

У кожному з них стояв концертний рояль, що перетворював їх на творчі майстерні. Бувало таке, що композитори не виїжджали з Ворзеля протягом року і навіть довше, особливо коли працювали над оперою чи балетом.

У 1998 році нерухоме майно творчих спілок було передано на їхній баланс. У 2002 році навіть ухвалено державну програму підтримки національних творчих спілок, де передбачалося надання йому статусу історико-культурного заповідника. На цьому все й скінчилося. Без коштів навіть утримати збудоване складно, не кажучи про ремонт. Ось і виходить: хотіли краще, а вийшло, як завжди…

Аби врятувати частину неоціненного скарбу, беззмінна його директор упродовж 50 років Олена Іванівна Куц створила у власному будинку приватний музей української музики XX століття.

Селищний голова Олександр Венгрик разом із командою дбає про розвиток Ворзеля

Українські рушники роблять заспів кімнаті, а розповідь про історію будинку розпочинається з особистих речей Ганни Борисоглібської, які було знайдено на горищі її будинку. Сценічні костюми, самовар, ікона, настінний годинник – усе дихає старовиною та налаштовує на особливе сприйняття тих подій. Переписка, вітальні листівки, особисті речі, концертні костюми, робочі зошити, афіші, фотографії… Зібрана величезна фільмотека й фонотека творів. Посередині кімнати стоїть круглий стіл із скатертиною ручної роботи й термос із духмяним чаєм. За чашкою живильного напою виникає відчуття, що ти перебуваєш у гомінкій компанії всіх тих, хто дивиться на тебе з портретів, розміщених по колу на стінах, що не господарка музею, а самі корифеї розповідають уривки з власного життя. Вони стали основою приватного музею, де все дихає пам’яттю, спонукає до роздумів про вічне мистецтво – безцінне в часі і просторі.

– Із повною відповідальністю можна стверджувати, що українська музика минулого століття була родом із нашого мальовничого селища,– розповідає вона.– Тут жив і творив Борис Лятошинський, звідси родом пісні «Рушничок» Платона Майбороди, «Києве мій» Ігоря Шамо, «Два кольори» Олександра Білаша, які давно стали візитівкою України.

Шлагбаум для забудовників

Ворзельські будні схожі на життя сотень подібних селищ: ремонт доріг і вуличного освітлення, поновлення водогонів і прибирання сміття… Поступово питання, що були прописані жирним шрифтом у передвиборній програмі селищного голови Олександра Венгрика, втілюються в життя, хоча працювати ще є над чим.

Сьогоднішні пріоритети в розвитку селища депутатський корпус розглядає під гострим кутом під час розробки генерального плану. Пропозиції громади не залишаться поза увагою, проте найголовніше – це питання захисту селища від забудовників, які становлять серйозну загрозу для його рекреаційних зон, зеленого туризму та курортного раю: заповідні зони займають загалом 85 гектарів, проте розділені на шматки. Наступають вони з усіх боків, взявши в кільце облоги селище, яке з останніх сил тримає оборону, аби не перетворитися на суцільний будівельний майданчик.

– Відбитися стовідсотково від кранів і кельми навряд чи вдасться: ми не повинні тупцювати на місці, а подальший розвиток, як не крути, без новобудов соціального характеру неможливо уявити,– коментує плани Олександр Пилипович.– Ось і дали добро на зведення житлового будинку з тим, аби інвестор і дитсадок побудував: маємо чергу з понад ста малюків, які бажають відвідувати дошкільний заклад.

Можна назбирати у Ворзелі не один десяток переваг на користь того, аби приїхати сюди, та один недолік – четверта зона, перекреслює всі попередні досягнення. Хоча, як не дивно, є й у цьому мінусі один плюс: саме зона не пускає сюди промислові підприємства, оберігаючи територію від шкідливого впливу цивілізації.

На щастя, в лідера громади достатньо однодумців і фахівців у команді, аби працювати на завтрашній день Ворзеля. Із часу виборів у 2010-му хтось зійшов із дистанції, хтось не витримав складних буднів – команда постійно поповнюється новими фахівцями, які не роздають обіцянок, а відповідають за кожне сказане слово.

Вікторія ЛЯХОВЕЦЬ

Фото Богдана ЛЯХОВЦЯ