Той, хто пісні збирає

Категорія: ЛюдиМатеріали номера

Пам’ятаєте, Шурика з «Кавказької полонянки», який записував кавказькі тости? Про те, чим насправді займається дослідник фольклору, «ЧК» розповів Микола Семиног – провідний інженер Державного наукового центру захисту культурної спадщини від техногенних катастроф.

І святкувати, і воювати можна… піснями

Познайомилися ми з Миколою Івановичем у селі Велика Димерка, на дні народження спільного знайомого. І здивував він тим, що… співав. Виводив дуже складні композиції, а перед піснею обов’язково зазначав – з якої вона області. Тоді сиділи аж до п’ятої ранку, уже й іменинник спати пішов, а гості вже не їли і не пили, лише просили співати і чудувалися добрій пам’яті виконавця, пісенному багатству України.

– Так, раніше люди більше співали, – усе зітхав дослідник, – увечері звідусіль пісні лунали, а тепер цього немає. Якось сусід-фронтовик розповідав, як він з італійцями під час Великої Вітчизняної «воював». Мовляв, щойно з німцями сходилися у двобої, так від пострілів аж зброя нагрівалася. А коли довелося з італійцями битися, то жодна зі сторін не хотіла стріляти, і змагалися… піснями. Спочатку італійці свої виводять, потім – українці. Довгенько так і «воювали», поки командири не розганяли.

Завдяки тим розмовам і вчителю, Миколі Мельнику, захопився Микола Семиног фольклором, почав записувати пісні. Нещодавно навіть знайшов той самий зошит, до якого занотовував пісні, що односельці співали. І не думав – не гадав колись школяр, що доля поверне так, що запис і відтворення фольклору стане його покликанням. Сьогодні дуже шкодує, що не було тоді в нього бодай простенького магнітофона, аби зберегти мелодії. Слова якісь залишилися, а от музика вже втрачена, тож певні пласти культури зникли. І це вже назавжди, бо померли носії тієї культури.

– Ще двадцять років тому, коли лише починали досліджувати пісенну культуру, вже фольклористи плакалися, що матеріал помирає разом із людьми, а нині ситуація взагалі трагічна, – констатує співрозмовник. – Мало хто вже може відтворити цілу пісню, тож дослідники записують по два-три куплети. І так співати, як колись це робили наші прабабусі, вже не можуть. Бо той спів був набагато архаїчніший, із притаманними тим часам красивими мелізмами…

Звичайна робота “в полях”

Колядка, що триває півтори години

Пам’ятає свою першу наукову подорож, коли 1990 року влаштувався на роботу в спільне українсько-канадське підприємство «Кобза», яке дбало про відродження культурного надбання України. Тоді отримав перші навички звукозапису. Перша його експедиція була на Київщину разом із музикознавцем-етнографом Ганною Коропниченко, де звукорежисер йому показав, як записувати, навчив режисерським азам польових записів. Техніка була дуже коштовною і, як йому здавалося, складною. Пригадує, що якісний мікрофон був дорожчим за портативний магнітофон. Перші записи були навіть з урізаними першими рядками, бо він добре знав фотосправу – працював фотокором броварської райгазети, і тільки вчився записувати на цифровій апаратурі, яка тоді для України була рідкістю.

Довелося опанувати й відеокамеру, і за один вечір, перед поїздкою, попросив колегу навчити його. Той що зміг показав, а загалом дав цінну пораду: знімай так, як би ти сам хотів бачити в телевізорі. Настанова спрацювала – після тієї експедиції його похвалили, мовляв, дуже технічно зняв, майже нічого не треба було монтувати.

Назавжди запам’яталася ця тритижнева експедиція різдвяним Покуттям, гуцульщиною та бойківщиною, коли на трьох дослідників у них було 14 валіз і більшість – коштовна апаратура. А умови були спартанськими – і рейсовими автобусами пересувалися, і старим «запорожцем», і потягом із вибитими шибками, і горами добряче походили. Тоді й зрозумів, чому в цих краях збереглися традиції колядок і щедрівок – за «совєтів» міліції тяжко було тими горами за колядниками ганятися.

А традиції тут і справді унікальні. Тоді, згадує, записали у селі Голова Івано-Франківського району, напевне, найдовшу колядку – вона тривала 50 хвилин, а співали її 40 виконавців. Проте, як пробило 12-ту годину, то колядники зізналися, що насправді це давнє віншування триває аж півтори години, а вони спеціально скоротили його – бо вже ніколи запитувати, їм уже час до людей іти колядувати. Це вам не сучасні «Коляд-коляд-колядниця» та «Щедрик-ведрик, дайте вареник».

Рідна Київщина теж вражала відкриттями. Скажімо, 1994 року разом з етномузикологом Ганною Коропниченко записали в селі Грузьке Макарівського району колядку про створення світу: «Ой як же було ізпрежди віка». Вона стала знаменитою, коли її запис використали у фінальній пісні мюзиклу «Вечори на хуторі біля Диканьки».

Найціннішу знахідку в Чорнобилі допомогла знайти Ліна Костенко

А з 1994 року розпочався період комплексних етнографічних експедицій Чорнобильською зоною. Коли після катастрофи почали зрівнювати із землею села – аби радіація не поширювалася – культуролог Ростислав Омеляшко запропонував ідею досліджувати культуру Чорнобиля, аби її зовсім не «закопали» разом із хатами. І при Міністерстві надзвичайних ситуацій було створено Центр захисту культурної спадщини, який і донині досліджує території, уражені Чорнобилем. А Микола Іванович у цих експедиціях фіксує все на фото, відео, та аудіоносії: пісні, звичаї, реманент, архітектуру.

Приєдналася тоді до науковців і відома поетеса Ліна Костенко, яка займалася пошуком архівних документів. І вона, за словами Миколи Івановича, дуже тонко відчувала художню та наукову цінність матеріалу. Скажімо, наполягла, аби науковці заїхали в доволі забруднене село Товстий Ліс, що в небезпечній десятикілометровій зоні, і зафіксували місцеву козацьку церкву. Науковці вважають, що це була найцінніша знахідка зони відчуження, бо українських церков збереглося чимало, і вони всі типові. А ця церква – унікальна пам’ятка українського бароко ХVII століття, зведена за індивідуальним проектом. На жаль, невдовзі після того, як її зафіксували й обміряли, вона згоріла разом із залишками села.

– А як до вас ставляться самосели? Гарно приймають? Із дрином не ганяються, коли ви якісь раритети із собою забираєте? – цікавлюся подробицями.

– Люди з розумінням ставляться до нашої роботи, особливо в зоні гарно приймають, їм дуже бракує спілкування, то вони тішаться, що можна досхочу поговорити. Щоправда, інколи дуже втомлюються, бо зазвичай в експедиції є кілька різнопланових науковців – і в кожного від ста до п’ятисот запитань.

На жаль, поки ще в Центру немає власного музею, і всі 40 тисяч експонатів, що вдалося назбирати, перебувають у трьох фондосховищах: у Києві, Іванкові та Чорнобилі й чекають на своє приміщення. Проте це надбання української культури можна побачити на виставках, що організовують до днів скорботи в різних столичних музеях.

Спочатку записував, а тепер – співає

За словами нашого героя, найскладніше в роботі етнографа – це, мабуть, не тяжкі експедиції, а впорядкування привезеного матеріалу. Бо до кожного фото, аудіо– чи відеозапису потрібно скласти докладну документацію – де це зафіксовано, що за люди зображені, а ще не впорядкованих матеріалів у Миколи Семинога зібралося чимало.

Проте завдяки тому, що він змушений усі аудіозаписи розшифровувати, дослідник тепер знає напам’ять майже всі пісні, що фіксувала його апаратура. А просто в дорозі, під час етнографічних подорожей ще й брав уроки в знаних музикознавців, з якими Україною мандрував. Тож і сам почав співати, і вже кілька років виступає разом із фольклорним гуртом автентичного співу «Володар», а ще – бере участь у нещодавно створеному димерському гурті «Гречаники», де він і на гармошці грає, і пісні співає та й молодь навчає.

А ще – продовжує досліджувати димерський фольклор, а він, з огляду на велике й стародавнє село, тут дуже багатий. Вдалося минулого року записати від бабусь унікальну колядку, яка, за словами фахівців, має дохристиянське походження – віншування господині, до якої прийшли 700 димерців-молодців.

Дружина Ніна вже звикла до активного життя чоловіка, бо його постійно вдома немає – то в експедиції, то на фестивалі, то на репетиціях, а віднедавна й сама долучилася до «Гречаників», тож вона також співає. Цьогоріч саме цей гурт готується у вересні представляти Україну на міжнародному фольклорному фестивалі у Вільнюсі.

 Довідка «ЧК»

Микола Семиног, 62 роки, закінчив факультет журналістики Київського університету, працював фотокореспондентом Броварської районної газети, з 1990 року бере участь у етнографічних експедиціях, записує українські пісні та обряди, з 1994 року у складі комплексних експедицій збирав культурні надбання у Чорнобильській зоні, мешкає в селі Велика Димерка Броварського району.

Ольга СОЛОМКА

Копіювання, цитування, публікація і републікація або ж інше поширення авторських матеріалів, у т.ч. окремих частин текстів чи зображень (за винятком копіювання для приватного використання), розміщених на веб-ресурсах видання, без письмового дозволу «ЧК» забороняється і захищається Законом України «Про авторське право і суміжні права». Дозволяється цитування матеріалів без отримання попередньої згоди за умови розміщення у тексті обов’язкового посилання на «ЧК». Для інтернет-ресурсів є обов’язковим розміщення прямого, відкритого для пошукових систем гіперпосилання на цитовану статтю у тексті.