Київщина: голодомор забрав півмільйона кращих синів і дочок

Люди, які пережили геноцид, вважають, що більшовицька партія так і не покаялася за свої злочини.

«Дмитрашківські» села доживають вік

Неподалік Баришівки є село Червоноармійське, яке одним «крилом» притулилося до лісу, іншим – до поля. Воно – давнішнє, бо веде родовід аж із 1667 року, себто з тих часів, коли переяславський полковник Родіон Дмитрашко заснував тут хутір Бакумівку. За переказами, хутір був осереддям довколишніх володінь Дмитрашка, до яких входили такі села, як Семенівка, Недра, Паришків, Великий і Малий Крупіль, Войкове, Пилипче, Ярешки, Лукаші та інші.

Розвіялися, загубилися у століттях часи Дмитрашка, пішли прахом панські палаци й мури. Із 1917 року Бакумівка має іншу назву – Червоноармійське. Сьогодні це – хутір, тут – кілька десятків хат, здебільшого ще старого «покрою», «не розцяцькованих» різними архітектурними витребеньками. Як мовиться, багатством тут і не пахне. Подивишся на обшарпане Червоноармійське – і щем бере в лещата: наші села так і не змогли оговтатися після революцій, воєн, різних «морів». Хліб привозять сюди раз на тиждень, вулиці – суцільні вибоїни.

– Як біда прийде, то нема кому й рятувати, – стиха промовляє пенсіонерка Галина Єрак. – Троє стареньких жіночок – оце й увесь контингент нашої вулиці. І довкола – хати-розвалюхи… Добре, що хоч милують око кілька дач, зведених приїжджими.

«Мор же бысть силен зело», читаємо в літописах княжої доби про те, як люд масово гинув від страшних хвороб, голоду. У 1932 – 1933 роках в Україні також був «силен зело» мор – його штучно влаштували комуністи. У цій окрузі «червоний» Голодомор зачепив і Червоноармійське, і всі «дмитрашківські» села.

– 33-го, в нашій сім’ї було троє діточок, – торує стежину до жахливої минувшини 85-літня Галина Федоренко. – Вижило двоє – я й сестричка, а братик (мав рік усього) не видряпався… Батьків примусово загнали до колгоспу. Ми страшенно голодували: їли лободу, липове листя, гнилу картоплю…

Зате комуністична пропаганда аж захлиналася «солодким співом»: мовляв, у колгоспі працювати – горя-лиха не знати. 33-го голова «червоноармійського» колгоспу Семен Головка й рахівник Герасим Триполець видали селянам по 100 грамів хліба «на трудодень». «Благодійників» відразу запроторили до буцегарні. Про цей випадок мені розповіла 88-літня Євгенія Герасименко.

– Нашій родині дещо поталанило, адже Голодомор якимось дивом пережили всі восьмеро діточок, – згадує Євгенія Дем’янівна. – А ось мама 34-го відійшла за вічну межу, батька не стало 48-го.

Зачиняли до комори й кулаками агітували за колгосп

Оті більшовицькі жахіття дуже обпекли Україну. Голод переполовинив села, підтяв під корінь хліборобські родини, на прийдешні десятиліття «заклав» код вимирання нації. Ось ще одні колишні «дмитрашківські володіння» – Великий і Малий Крупіль. В обох селах мешкає 867 осіб, розповіла мені сільський голова Наталія Козловець. Торік тут народилося 16 немовлят. А знаєте, скільки померло дорослих мешканців? 21. Тобто смертність усе ще перевищує народжуваність. І подібна «арифметика» майже в кожному селі.

Пані Наталя дістає із шафи теку з паперами. Це – документальні свідчення тих, хто пройшов крізь пекло Голодомору (багато хто з них уже відійшов за вічну межу).

Ганна Мацько, 1921 року народження: «Більшовицькі активісти забирали в людей усе – зерно, худобу, одяг… Оскільки наша сім’я була трохи заможнішою, то мама просила бідних сусідів, щоб ті щось сховали в себе…»

Варвара Стадник, 1926 р. н.: «Якщо хтось не віддавав зерно, то їх зачиняли до комори й били до тих пір, доки не зізнаються, де схованка. Сільські активісти не голодували, бо жерли те, що награбували. Мій батько 33-го помер від голоду…».

Ольга Друченко, 1922 р. н: «Володимира Непипенка посадили на два роки за те, що насипав вівса колгоспним коням. Чимало односельців привели до колгоспу своїх коней, але згодом хтось підпалив клуню, де стояли ці коні (десь сім десятків). Усі згоріли…»

Олександр Кусий, 1922 р. н.: «Активісти відчували: якщо в хаті ще б’ється життя, то приходили й вигрібали все. А якщо бачили, що та чи інша родина вже однією ногою в могилі, то цю хату оминали стороною. Померлих ховали без трун, здебільшого – в одну могилу. В селі був дід на прізвисько Лахудра, який постійно возив небіжчиків на цвинтар і сам ховав. Люди йому щось давали за таку роботу…»

Докія Мацько, 1928 р. н.: «У нас забрали корову. Але батько все одно не записувався до колгоспу. Тоді його засудили до трьох років тюрми».

«Від мого імені партія мордувала народ»

Така деталь: майже в кожному свідченні лунає – «активісти, партійці…». Буває, що називають і «поліцаями», і «бовдурами»… Так, це були сліпі виконавці волі «червоної» партії, місцеві «швондєри». Люди, які пережили Голодомор, вважають, що більшовицька партія так і не покаялася за свої злочини. Давно відомо, хто з компартійних кремлівських бонз організував голод, хто верховодив цими «морами» в Україні. Водночас є приклади, коли рядові комуністи, не маючи жодного відношення до примусової колективізації чи жорстоких хлібозаготівель, просили пробачення у співвітчизників – за те, що свого часу були в лавах партії Сталіна, Кагановича, Косіора, Чубаря… Один із таких колишніх партійців, фронтовик, орденоносець, надіслав мені, до редакції, листа.

«…Категорично не згоден, що рядові комуністи не повинні відповідати (хоча б у моральному плані) за злочини, які творили протягом радянської доби Ленін, Сталін, Хрущов та їхні соратники, – пише він. – Історія «перемог» і «досягнень» ВКП (б), КПРС пройшла через моє світосприйняття, совість. Вступив до лав партії 1939 року. Позаду була колективізація, яку спостерігав дев’ятирічним… Батько – бідняк – вступив до колгоспу, бо повірив більшовицькій брехні про заможне життя в колективі. А 33-го мало не вмер із голоду. Мого майбутнього тестя-середняка за хазяйновитий норов розкуркулили, а мою майбутню дружину дівчинкою в люту зимову холоднечу вивезли разом із братами та матір’ю за село й залишили на снігу. Мама померла, а дружина все життя хворіла на сухоти. На моїх очах померли з голоду бабуся та двоюрідні брати… Хіба тоді, у юному віці, я не міг не закарбувати в пам’яті, що винуватці – це ті, хто правив нами? Міг. Я вижив. І певно, усвідомив, що порятунок в одному – видертися туди, нагору, бути над кріпаками-колгоспниками. Хай вони терплять! Зовнішньо я, мабуть, прийняв правила гри: партія обдурює, я вдаю, що обдурений. Таких партія не чіпає…»

Не лист, а оголений нерв, погодьтеся. Щирість – у кожному слові, душа просто кричить… Читаємо далі:

«…На фронті був до 1944 року політпрацівником. Але був чесним. Не дурив, просто жив разом із солдатами в землянках, окопах. Як секретар партбюро часто приймав у партію. І неписьменні, напередодні бою, під мою диктовку писали заяви… А потім гинули… Я з комісаром надсилав донесення в політвідділ: загинуло стільки-то комуністів… Оця брехня потім і фігурувала в історії КПРС. Після війни трохи був заввідділом пропаганди сільського райкому. Як уповноважений «викачував» хліб понад план. Отож колгоспникам залишалося лише те, що вони могли в торбинку вкрасти… То хіба я не повинен відповісти за цей злочин? Так, фашисти багато горя завдали нашим людям. Але вони крізь пальці дивилися на те, що люди крали, щоб вижити. Бо вважали: раб їм потрібен лише живим. А більшовики казали: колгоспники виживуть! Хоч раби вмирали. Переживши голод 1947 року, знаючи, скільки моїх рідних померло, я сплачував партвнески, вивчав історію КПРС, схвалював рішення партії. Хіба я не є пасивним посіпакою партії?! Від мого імені партія мордувала народ».

Ось іще повоєнні штрихи цього зізнання:

«А добровільно-примусова підписка на позики 1953 року?! Це ж ми, комуністи, ходили хатами з підписними листами й спонукали старців-колгоспників підписатися на суму, яку встановлювали секретар парторганізації, уповноважений райкому, голова сільради. Я був солдатом партії. Каюся».

А під горбочками – цвіт нації

Подібних покаянь – дуже й дуже мало. Але кому вони сьогодні потрібні? Коли приходиш на сільський цвинтар, то не думаєш ні про тих, хто «викачував» хліб, ні про колективізацію, ні про сталінську стратегію винищення українського селянства. Війни і «мори» забрали цвіт нації. А про той «цвіт» нагадують невеличкі горбочки, вкриті барвінком. Хрестів немає. Утім, здивувався, коли на цвинтарі у селі Войкове Згурівського району побачив на одній із могилок старий дубовий хрест. Ще з тих страшних часів, певно. На деревині ледве прочитується «вирізане»: «1933». Ім’я проглядається – «Люба».

А це село, до речі, колись також належало до «дмитрашківських»… У місцевій школі зберігаються документальні свідчення геноциду. Ось розповідь Катерини Кірпи:

“На сільських вулицях лежало чимало небіжчиків – люди не мали сили, щоб їх ховати. Якось здох кінь, то односельці прибігли до мертвої тварини й почали битися за м’яcо. Поруч із нами мешкала сім’я, у якій росло двоє синів. Коли хлопці пішли по сіно, то їх убили й з’їли…»

Ольга Візір, 1918 р. н.: «Якось мати зробила із жита маленькі перепічки. Посадила в піч, а тут – «буксирна бригада» активістів. Забрали і жито, і перепічки, і маму. Дали два роки тюрми. Згодом посадили на два роки й батька. Ми, діти, їли кропиву, лободу, спориш, варили картопляне лушпиння… У селі були випадки людоїдства».

У цій окрузі що не село, то… горбики, горбики на цвинтарі – оті із часів людомору. Стверджують, що, скажімо, у сусідній Софіївці голод забрав 476 мешканців. А з фронтів Великої Вітчизняної не повернулося 195. На війні менше загинуло, як бачимо.

«Зело мор» влаштували комуністичні вожді. І прощення за це не повинно бути!

Дослідники стверджують, що на Київщині від голоду померло майже півмільйона осіб, або від 23,7 до 31,8 відсотка всього тодішнього населення області.

АРХІВ

1932 року Раднарком УРСР і ЦК КП(б)У ухвалили низку «антиселянських» документів.

Один із них – про занесення на «чорну дошку» сіл, які нібито саботують хлібозаготівлі. У документі йшлося про:

«1. Негайне припинення підвозу товарів, повне припинення кооперативної і державної торгівлі на місці і вивіз з відповідних кооперативних і державних крамниць усіх наявних товарів.

2. Повну заборону колгоспної торгівлі як для колгоспів, колгоспників, так і одноосібників.

3. Припинити всілякого роду кредитування, проведення дострокового стягнення кредитів та інших фінансових зобов’язань.

4. В усіх колгоспах, що не виконали план хлібозаготівель, у п’ятиденний строк вивезти всі без винятку колгоспні фонди, у тому числі й насіннєвий.

5. Усіх, хто відмовляється це робити, заарештовувати й засудити.

6. Висилати на Північ із відстаючих районів від 700 до 1000 родин, розпродувати їхнє майно, позбавляти всієї садибної землі та всіх будівель.

7. Посилити жорсткість режиму в допрах (тюрмах).

8. Застосовувати метод «концентрованого» наступу, «удару сильного кулака», тобто зосереджувати всі сили партактиву й карних органів у відстаючих

районах і колгоспах для викачки хліба.

9. У зв’язку з масовими виїздами селян у Росію і Білорусію по хліб припинити продаж квитків селянам на виїзди за межі України, виставити загороджувальні загони на великих станціях і шляхах.

10. Розшукувати й конфісковувати прихований хліб та інші продукти».

Із метою виконання цих заввдань Київський обком

КП(б)У 7 січня 1933 року прийняв постанову «Про вилучення насіннєвих фондів у колгоспів області за рахунок плану хлібозаготівель і заходи відповідальності партійних працівників за невиконання цієї постанови».

ЛИШЕ ФАКТИ. Секретний звіт керівництву республіки щодо ситуації під час голоду 1933 року на Київщині містив таку статистику: кількість населених пунктів, уражених голодом – 829, кількість голодуючих сімей – 26 525, кількість дорослих, голодуючих, – 93 636, голодуючих дітей – 112 199, випадків людоїдства – 72, трупоїдства – 65.

Серед найбільш потерпілих називалися Богуславський, Білоцерківський, Обухівський, Рокитнянський,Тетіївський, Сквирський і Переяславський райони.

Леонід ФРОСЕВИЧ

Фото Володимира ДАВИДЕНКА