«Садок вишневий коло хати». Занедбаної

Категорія: ІсторіяЛюди

Не поезія, а проза проситься сьогодні на папір після відвідин відомого маєтку

Садиба, де Шевченко написав знаменитий вірш, наразі благає про допомогу.

Нині село Лемешівка в Яготинському районі схоже на тисячі в усій Україні: життя, повертаючи з гомінкої траси, тут стишує свою ходу. Та лише розпочинаєш гортати літопис поселення, як розумієш, що ти на землі історичній, що пам’ятає Великого Шевченка, який бував тут тричі в 1843-1845 роках, і щоразу був зачарований місцевою природою, доброзичливими людьми та їхньою працьовитістю. Що збереглося з того часу до наших днів? Як місцеві мешканці оберігають пам’ять про перебування поета?

 Нещаслива доля будинку, де був щасливий поет

Майже на околиці села нас зустрічає одинокий старий будинок-інвалід. І щось підказує: ось ця будівля, де вирувало сільське життя, збиралися відомі діячі науки й культури вже в позаминулому столітті, стіни якого пам’ятають не лише дружні бесіди, а й зародження кохання…

Якби ж таким ентузіастам та хоч якусь фінансову допомогу! Бо працювати тут є над чим, роботи, як-то кажуть, непочатий край. А збереження та популяризація нашої історико-культурної спадщини – це запорука сучасного розвитку нації, її духовного становлення та зміцнення

Усього кілька Шевченкових творів залишили згадку про Лемешівку – це малюнок «Селянське подвір’я», вірш «Садок вишневий коло хати», початок поеми «Кавказ», вірші «У неволі важко, хоча й волі…», «Чи ми ще зійдемо знову». Тут він написав «Автопортрет зі свічкою», картину «Чумаки серед могил» і ще низку творів, про які згадували старожили села, але які не дійшли до наших днів і до нас…

1843-го року відбулося перше знайомство поета з мальовничим селом: разом зі своїм другом Євгеном Гребінкою Тарас Шевченко приїхав із Петербурга на Яготинщину.

Селом чулося: «Приїхав той, хто написав «Кобзар». У самому невеличкому маєтку здійнялася метушня: усі намагалися підготуватися до зустрічі гостя. Із родиною Закревських, якій на той час належали навколишні села, молодий поет познайомився саме завдяки другові на балу в старої поміщиці Тетяни Волховської в сусідньому Драбівському повіті (нині – Черкаська область). Після першого знайомства став бажаним гостем у маєтках братів Платона та Віктора Закревських у селах Березова Рудка та Лемешівка. Та, як нам розповів місцевий учитель історії, ентузіаст, завдяки якому вдалося зберегти історичний будинок Петро Гаркуша, любив він більше Віктора – веселого й доброго. Та й місцеві мешканці його поважали.

На той час Закревські вже були знайомі із творчістю молодого талановитого поета. Його «Кобзар» привіз сюди ще один їхній спільний друг – граф Яків де Бальмен. Гостював цього разу Шевченко в Закревських два тижні. За цей час він дуже зблизився з молодою вродливою дружиною старого Платона Закревського – Ганною. Написав її портрет і присвятив на засланні два вірші: «Г. З.» («Немає гірше, як в неволі…»), «Якби зустрілися ми знову».

14 днів поспіль жінка була поряд із Тарасом і у вранішні години прогулянок, і під час тривалої вечері. У такі хвилини була веселою та радісною, забувала про грубість чоловіка Платона Закревського, який шмагав батогом кріпаків, косі погляди у свій бік свекрухи. У хвилини, коли карета з Шевченком здіймала густу куряву, повертаючи за куток, поспішала у свою кімнату сумна, плакала та повторювала рядки «Така її доля…». Так було й під час його приїзду в наступні роки.

Лауреат Національної премії ім. Т. Шевченка художник Анатолій Криволап і голова Яготинської РДА Володимир Семеняка біля Шевченківського дуба загадують бажання

Та хіба до наших днів могли зберегтися теплі слова закоханих, що передавалися з вуст в уста селянами. Хтось додавав нових барв цій історії, домальовував трагічні сторінки. І лише старий дуб, що тоді зустрічав закоханих молодою весняною кучерявою гривою, понад 60 каштанів, що вишикувалися вздовж дороги до ставка, кілька лип і сосен пам’ятають ті миті. Пізніми вечорами, коли село огортають сліпі зимові вечори, вони й тепер пошепки гомонять про ті щасливі дні в житті Кобзаря. Тут вони губилися дорогою до ставка: Шевченко милувався природою, жінка читала напам’ять його вірші.

Сьогодні майже нікому нема діла до того, що пошарпана життям і байдужістю будівля 1830 року кричить на весь голос про допомогу. Її не чують. То навряд чи почують історію кохання, яка з роками перетворилася на красиву легенду.

Бував Кобзар і на дні народження Віктора Закревського. Того разу невеличкий будинок усіх гостей не зміг умістити, а тому вони святкували поруч – у вишневому саду. Тут Тарас Григорович знову зустрівся з Ганною Закревською, прогулювався з нею вишневим садом, каштановою алеєю понад ставом…

У цьому маєтку Шевченка й застала трагічна звістка про загибель на війні проти черкес Якова де Бальмена. Саме тоді він написав перші рядки поеми «Кавказ», присвятивши її своєму незабутньому другові.

Чи довго ще ентузіазм рятуватиме пам’ятку?

Місце щасливих зустрічей Шевченка кілька років тому було заросле бур’яном і деревцями, що ховали від сорому старечі тріщини та зморшки, вибиті вікна та вирвані живцем двері від сторонніх приїжджих. Місцеві мешканці почали потроху розбирати пам’ятку: так зникли з будівлі дві літні веранди, що були окрасою будинку, розібрали по цеглині грубу…

Не поезія, а проза проситься сьогодні на папір після відвідин відомого маєтку

Непроста доля випала відомому будинку: із-за поваги до Віктора Закревського будинок після створення 1920 року економії – державного сільгосппідприємства не зруйнували, хоча маєтки Петра Баннікова, Леоніда Мельговського, Олексія Пашкевича зрівняли із землею. Тоді в парку виникли залізні штилі для сушіння тютюну, який вирощували на полях радгоспу Молотова. А сам будинок у різні роки перекваліфіковували під радгоспну контору, дитсадок, гуртожиток, церкву. Роки війни також не поранили будівлю: тут перебував німецький штаб.

Вистоявши та переживши стільки випробувань, сьогодні будинок Закревського ледве тримається «на ногах». Крихкий шифер тремтить від поривів вітру, посипалися східці, тому центральний вхід довелося «змістити»: тепер замість східців – міцні колоди допомагають заглянути всередину будівлі, доторкнутися до кількох речей, що збереглися з того часу.

Якби не місцевий учитель-пенсіонер Петро Гаркуша, ми б уже не мали ні будинку, ні унікальних експонатів. Місцеві мародери вже дісталися навіть до дубової підлоги, яку планували використати на обігрів хат. І хто знає, які руїни залишилися б нащадкам, якби Петро Петрович шість років тому не облаштував тут музей на громадських засадах, і не розпочав навчати дітей малярству та бджолярству.

– Розпочинав порятунок святині з корчування молодого лісу перед нею,– пригадує ентузіаст. – То вже потім власними силами разом із однодумцями взялися за порятунок трьох кімнат, де тепер розмістився сільський краєзнавчий музей, світлиця та діє кілька гуртків.

Петро Гаркуша вболіває за збереження пам’ятки

Сільський голова Любов Желіба додає:

– За власні кошти він годував працюючих, які кілька тижнів рятували від чагарників майданчик. Ремонт також здійснювали за його кошти та гроші однодумців. Тепер замість груби є камін у кімнаті, де зберігається піаніно, комод, самовар, частина ліжка, особисті речі, що слугували господарям і гостям маєтку. Тогочасний паркет – дубові квадрати 70 на 70 пам’ятають тихий крок поета і його друзів.

Коли гасне останній промінчик скупого січневого світла, здається, у кімнаті знову збираються друзі: Шевченко, Закревський, Гребінка, де Бальмен, Капніст, Чужбинський… Та невдовзі незворотні процеси можуть убити будинок, і тоді про порятунок говорити буде пізно.

 Музей, якого немає в жодному довіднику

Туго просувалася селом ідея Петра Гаркуши врятувати будівлю. Він звернувся до сільради з пропозицією впорядкувати будинок Закревських, ставок і сад, створити краєзнавчий музей. У сільських депутатів були навіть сумніви, чи потрібно братися за клопітну справу небагатому селу. Та переконливі аргументи краєзнавця взяли гору: ухвалили рішення про створення на базі садиби Закревських краєзнавчого музею.

Ще минулої зими Петро Гаркуша щодня зимовими днями приходив і протоплював дві грубки, аби теплилося життя у відвойованих кімнатах. Після уроків біжить Шевченківською стежкою сільська дітвора, аби не прогавити заняття в гуртках. У сусідній кімнаті – глечики, ткацький верстат, вишиванки, колиска, прядка бережуть із останніх сил розповіді про історію славного села.

У краєзнавчому музеї зберігається історія села

Літературна світлиця збирає мешканців села на свята. Тут рясно від робіт відомого академіка, економіста сучасності Івана Бурдака, який народився в селі. Давно поїхав із нього, проте й донині не байдужа йому доля відомого та водночас забутого будинку. Це він був ініціатором посадки молодого вишневого саду, який 1847 описав поет: уже три роки поспіль ростуть тут 200 вишневих саджанців.

А ще він не перестає писати в усі інстанції та стукати в усі двері, аби про проблему не місцеву, а загальнодержавну, не лише почули, а розпочали гуртом рятувати історичний об’єкт. Ось так і до прем’єра України написав. Уже й відповідь отримав: запланували будинок внести до програми «Шевченкові думки переживуть віки». Але наразі, окрім відповіді, нічого й не було.

Та мешканці села також не сидять без діла: оббивають пороги, аби об’єкт передати в комунальну власність територіальних громад сіл і селищ Київської області. За такої умови можна було б вибити ставку для Петра Гаркуши, аби були кошти на утримання об’єкта. Та поки віз і нині там. Та Петро Петрович не втрачає надії й сподівається, що саме цей рік, оголошений Президентом України Віктором Януковичем Роком Шевченка, стане переломним у долі старого будинку – пам’ятки садово-паркового мистецтва державного значення, і небайдужі, нарешті, візьмуть під свій захист пам’ять про Кобзаря.

 Знакова зустріч

Наприкінці травня вже п’ять років поспіль тут під уцілілим дубом відбувається щорічний літературно-мистецький фестиваль «Садок вишневий коло хати»: до 160-річчя написання безсмертних рядків, його провели в Лемешівці вперше. Перебуваючи під слідством у Петербурзі, уже 1847 року Т. Шевченко напише свій славнозвісний вірш на згадку про своє гостювання в Лемешівці. Учні місцевої школи читають вірші поета, самодіяльні артисти з фольклорного гурту «Рідні наспіви» виконують пісні на слова Кобзаря на місці того самого саду біля вцілілого будинку Віктора Закревського.

Із сільського заходу він уже перетворився на міжобласний. По-особливому в ті дні тут лунають відомі з дитинства рядки про рідний для Лемешівки садок, та коли хор виконує попід густими вербами, що полощуть свої коси в ставку «Реве та стогне…» – і дорослі, і діти підхоплюють відому мелодію, що лине за обрій села.

Того дня разом із нами, головою Яготинської РДА Володимиром Семенякою приїхав на історичне місце відомий художник зі світовим ім’ям, земляк Анатолій Криволап, якого називають автором нового українського пейзажу та якому два роки тому було присуджено Державну премію імені Т. Шевченка. І здалося в переддень старого Нового року, що ця зустріч двох великих українців різної доби відбулася не випадково: історична земля продовжує збирати тут славетних українців.

– Анатолій Дмитрович одразу згодився познайомитися ближче зі святою землею,– говорить Володимир Семеняка.– У районі відомо про добрі справи художника: він один із активних учасників проекту «Що ти зробив для рідного села?» Благодійність майстра не знає меж: він допомагає школі й лікарні, хворим і талановитим. Майже після годинної екскурсії-розповіді він вийшов із величезним бажанням долучитися до справи порятунку маєтку.

Почерк великих художників абсолютно різний, проте є той важливий стрижень у обох, що зветься геном українства. Саме він будить, кличе до дії та не дозволяє стояти осторонь, коли помирає історія, яка береже пам’ять про Великого Кобзаря.

 

 

Вікторія ЛЯХОВЕЦЬ

Фото Володимира ДАВИДЕНКА


 

 

 

 

 

 

Копіювання, цитування, публікація і републікація або ж інше поширення авторських матеріалів, у т.ч. окремих частин текстів чи зображень (за винятком копіювання для приватного використання), розміщених на веб-ресурсах видання, без письмового дозволу «ЧК» забороняється і захищається Законом України «Про авторське право і суміжні права». Дозволяється цитування матеріалів без отримання попередньої згоди за умови розміщення у тексті обов’язкового посилання на «ЧК». Для інтернет-ресурсів є обов’язковим розміщення прямого, відкритого для пошукових систем гіперпосилання на цитовану статтю у тексті.