Ірина Мерлені: «Найважче для спортсмена – поразка»

Категорія: Спорт

У 22 роки тендітна дівчинка з Хмельницького підкорила борцівський світ. Після народження дитини вона зробила це вдруге. Її техніку боротьби визнали кращою на планеті. Разом з Ельбрусом Тедеєвим українка ввійшла до всесвітньої зали слави вільної боротьби. У гостях «Часу Київщини» олімпійська чемпіонка, мати двох дітей і просто фантастична жінка з феноменальним характером – Ірина Мерлені.

Яке сьогодні місце в житті олімпійської чемпіонки посідає вільна боротьба?

У мене вдома облаштована спортивна зала, є борцівський килим. Постійно підтримую спортивну форму. Також «знайомлю» своїх синочків із цим видом спорту. Старшому – сім років, уже відвідує заняття зі спортивної гімнастики. Меншому три – займається зі мною. Намагаюся прищепити своїм хлопцям любов до спорту. Виховую в них дисциплінованість, волю до перемоги. Читаю їм багато книжок про видатних спортсменів. Дітям це подобається. У майбутньому планую освоїти фах тренера та, можливо, якщо вдасться, відкрити свою школу чи клуб із вільної боротьби. Поки визначаюся з тим, де розпочинати: у Києві чи Хмельницькому. Сьогодні є велике бажання організувати в столиці щорічний міжнародний турнір на призи олімпійської чемпіонки Ірини Мерлені.

Ви стежите сьогодні за українськими борцями? Чи є серед них ті, хто із часом міг би повторити ваш успіх і потрапити до топ-групи світових борців?

У нас є достатньо талановитих і перспективних хлопців і дівчат. Можу виділити львівську та херсонську жіночі школи вільної боротьби. Там хороші тренери та відмінні умови для досягнення високих результатів. Упевнена, що із часом будуть ті, хто не лише повторить, але й перевершить мій успіх. Особисто мені б хотілося, щоб мої діти пов’язали своє життя зі спортом і досягли більшого, ніж їхня мама.

Японська школа боротьби – найсильніша у світі

Звідки в дівчинки виникла така любов до вільної боротьби, яка стала справою всього життя?

Мій батько був учителем фізкультури. Часто брав нас із братом Олексієм на заняття. Спостерігала за тим, як учні бігають, стрибають, підтягуються, грають у баскетбол, волейбол. Оскільки була дуже енергійною дитиною – усе повторювала. Удома одна кімната була облаштована під спортзалу. Перекладини, груші, гантелі, боксерські рукавички. Уже тоді уявляла себе олімпійською чемпіонкою з боксу. Мій батько займався боротьбою і казав мені: «Чемпіонкою з боксу чи карате ти не станеш, а от у боротьбі можеш досягти успіху». Так у п’ятнадцять років я переступила поріг секції з вільної боротьби й буквально після перших уроків сказала собі, що хочу бути олімпійською чемпіонкою. А до того я займалася гімнастикою та п’ять років шахами, які дуже люблю й сьогодні.

П’ятнадцять років – це доволі пізно для початку спортивної кар’єри. Не було сумнівів, мовляв, не моє, не вийде?

Була надзвичайно велика психологічна та фізична напруга після навантажень. Інколи навіть хотілося назавжди піти із зали, викинути борцівки й більше ніколи їх не одягати. Але переборювала себе й наступного дня з радістю бігла на тренування. А щодо віку – я розуміла, що прийшла в боротьбу пізно, адже багато хто тренувався з дитинства. Але дуже хотіла себе проявити й сама собі казала: буду більше за всіх тренуватися, удень і вночі, аби перемагати. Так і робила.

Хто був найнезручнішим суперником для вас на килимі?

Японка Чіхару Ічо, яку перемогла в двобої за «золото» в Афінах. Уся справа в тактиці, яку Чіхару постійно застосовувала. Вона дуже спокійною виходила на килим, дещо розслабленою. І коли я думала, що от-от переможу, японка могла задати такий темп, що мені було несолодко. Ми чотири рази зустрічалися, і я лише раз її перемогла. Проте в найважливішому двобої. Той поєдинок був надзвичайно складним. Він тривав шість хвилин, потім ще додаткових три – рахунок був нічийним. Виграла всього лише одне попередження, але, ця, на перший погляд, мінімальна перевага – вартувала золотої нагороди. Утім, знімаю капелюха перед японською школою боротьби, вважаю її найсильнішою у світі. Навряд чи якась країна коли-небудь поб’є японські рекорди у вільній боротьбі.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

У 22 роки ви – олімпійська чемпіонка, тричі чемпіонка світу, двічі – Європи. Де шукали мотивацію аби й далі виступати на найвищому рівні?

А її в мене тоді вже не було. Навіть хотіла зайнятися плаванням, чи спробувати себе поза спортом. Але дуже важко було залишити боротьбу. Юлія Войтова, моя суперниця в Україні, готувалася до київського міжнародного турніру. Я в неї була спаринг-партнером. Затягнуло так, що й сама вирішила виступити на тому турнірі. Ну а потім вирішила готуватися до олімпіади в Пекіні, де виграла «бронзу».

Що найважче в житті професійного спортсмена?

Особисто мені дуже важко було програвати. Навантаження, збори, травми – усе це я витриувала доволі спокійно. А от поразки переживала вкрай гостро.

Про спортивний режим і травми

Розкажіть, будь ласка, про звичайний день професійного борця.

Коли навчалася у Львівському училищі фізичної культури та спорту, у нас стабільно було два тренування щодня тривалістю 2,5 години. Зранку це був важкий крос, після якого ми приходили до зали, розминалися, підтягувалися, віджималися, стрибали на скакалці, працювали на килимі над технікою, тактикою. Потім ішли на пари. Увечері могли трішки пограти у футбол, знову розминка, багато відпрацювань на килимі, спаринги. Інколи йшли до сауни, аби відновити сили. Усього один вихідний – неділя. На зборах режим був схожий, лише замість пар у нас було додаткове тренування.

Напередодні олімпіади в Пекіні у вас була складна травма – розрив хрестоподібних зв’язок. Ви все-таки не здалися та взяли участь в Іграх, вибороли «бронзу». Травми надовго вибивають із колії?

Тоді була жахлива травма. Навіть не думала, що повернуся на килим. Боролися в спарингу з хлопцем. Азарт, темп, швидкість – нога просто заплелася, а він на неї впав. Розрив зв’язок. До цього в мене вже була операція 2002-го на коліні. Удруге оперувати не можна було, адже я б не відновилася до Олімпіади. Так, стиснувши зуби, готувалася. Ногу мені постійно розігрівали мазями, замотували темпами. Дуже важко було на самих змаганнях, але мені вдалося вибороли медаль. Узагалі травми для спортсмена – це зло.

Із борцівського килима на телеекрани

Сьогодні Ірину Мерлені часто можна зустріти в різноманітних спортивних школах, на уроках фізичної культури. Як вам таке додаткове громадське навантаження?

Дуже подобається. Провести зарядку, розминку, тренування з дітьми – це настільки великий заряд позитивних емоцій. Узимку відпочивала в Карпатах, знайомі дізналися, що я там, і відразу запросили до Виноградова, де я провела з дітьми тренування. У мене душа радіє, що маю можливість комусь допомогти.

Після завершення активних виступів вас можна було побачити в різноманітних телешоу: «Ігри патріотів», «Танцюю для тебе», «Битва українських міст».

«Ігри патріотів» – перший мій проект. Зйомки тривали із самого ранку, до пізнього вечора. За день могли відзняти чотири гри. Це було непросто. Було дуже приємно, коли в конкурсах удавалося перемагати чоловіків і приносити бали команді. Мені навіть удалося побити двадцятирічний рекорд у конкурсі, де з палицею потрібно підтягуватися й долати дистанцію вгору. «Танцюю для тебе» – абсолютно інше шоу, інший досвід. Мені було значно складніше, ніж на «Іграх патріотів». Чесно – не вистачало пластичності, часто не могла потрапити в ритм музики. Подобалося, коли під кожен танець шили нові костюми, робили гарну зачіску, макіяж – таке не могло залишити байдужою жодну жінку. Римма Зюбіна – акторка – навчала мене акторського майстерності. Як правильно зіграти роль, увійти в образ.

Наостанок, що побажаєте читачам нашого видання?

Бажаю бути завжди усміхненими, щасливими, радіти життю. Щоб усі ваші мрії збувалися. Мира, любові, добробуту.

Довідка «ЧК»

Ірина Мерлені – (народилася 8 лютого 1982 р., Кам’янець-Подільський) – заслужений майстер спорту з вільної боротьби, олімпійська чемпіонка (Афіни, 2004), бронзова призерка Олімпіади (Пекін, 2008); чемпіон світу (2000, 2001, 2003), чемпіон Європи (2004, 2005), вагова категорія – до48 кг.

Розмову вів Ярослав ТИМОШИК

 

 

Копіювання, цитування, публікація і републікація або ж інше поширення авторських матеріалів, у т.ч. окремих частин текстів чи зображень (за винятком копіювання для приватного використання), розміщених на веб-ресурсах видання, без письмового дозволу «ЧК» забороняється і захищається Законом України «Про авторське право і суміжні права». Дозволяється цитування матеріалів без отримання попередньої згоди за умови розміщення у тексті обов’язкового посилання на «ЧК». Для інтернет-ресурсів є обов’язковим розміщення прямого, відкритого для пошукових систем гіперпосилання на цитовану статтю у тексті.