Відрядження у вічність

Категорія: ВажливоЛюди

13 липня виповнилося сорок днів із дня загибелі героїв-льотчиків.

 Поки київський шоумен Олексій Потапенко, більше відомий під псевдонімом Потап, «вистрибував» зі штанів перед московським бомондом, заробляючи на ще, як сам співає: «…кілька джипів і квартир», інший Олексій Потапенко – борт-механік бориспільської бригади транспортної авіації Збройних сил України виконував чергове бойове завдання в зоні АТО. Він загинув у небі в районі Слов’янська шостого червня разом зі своїм залізним птахом АН-30, літак здійснював розвідку й вибухнув від прямого потрапляння в двигун ракети, випущеної з ПЗРК «Верба» – суто російської зброї.

Родина героя й досі тулиться у двадцятиметровій кімнатці військового гуртожитку в Борисполі. Він розташований у чотириповерховому будинку післявоєнного зразку неподалік військової частини, де служив Олексій. У дворі, між гаражами, на довгій металевій жердині бовваніє баскетбольне кільце. Десь із-за стіни чагарників, що ростуть тут повсюдно, чути хлопчачі галасливі вигуки то грають у футбол. До під’їзду гуртожитку підбіг хлопець десяти-одинадцяти років із футбольним м’ячем. На запитання, де мешкає Оксана Потапенко, запропонував показати. Я пішов за ним темними коридором. Двері відчинила білявка з втомленим обличчям.

Оксана Потапенко із сином Олександром

 

 

 

Заходьте. Сашко, ти сьогодні обідав?

Хлопчик із м’ячем – Сашко, який вказував дорогу, виявився сином героя. Тепер, після загибелі батька, цілісінький день він сам собі господар. Мати з восьмої до восьмої на роботі у столиці, працює провідним інженером у Київоблгазі, а Сашко і їжу, приготовану зранку, підігріє, і підлогу замете. А потім – у футбол із друзями, адже фізкультура – його найулюбленіший шкільний предмет.

 

Ми присіли біля входу за невеличким столом, заставленим вимитими тарілками, кухонними агрегатами й баночками з варенням. Видно, що місця в кімнаті родині катастрофічно не вистачає. На спільній кухні буває настільки тісно, що доводиться готувати в кімнаті. А пральну машинку вдалося встановити лише в санітарному блоці. На шафі й дверях прибиті вішалки. На них поміж щільно розвішаним одягом видніються й льотні куртки Олексія.

– Це нам ще пощастило, – розповідає Оксана Потапенко. – Коли 2002-го ми з Олексієм побралися, він ще рік мешкав у кімнаті для холостяків, розрахованій на кілька чоловік. А я в Макарові. Ми обоє звідти, із родин чорнобильських переселенців. Льоша з Чорнобиля, а я з Поліського, що в тридцятикілометровій зоні. Коли синочку Сашкові 2005-го виповнилося два роки, нам надали цю кімнату, хоча претендентів на неї й нині, і тоді, вистачало. У Макарові ми зводили власний будинок. Останні кілька років усі відпустки проводили на будівництві. Тільки дахом накрили стіни – чоловіка не стало. Він, як передчував біду, хотів побути на могилі предків, тож цьогоріч уперше на поминальні дні відвідали чорнобильське кладовище. Із нами вирушила вся родина. Мати Олексія – Ніна Антонівна, його батько – Володимир Михайлович і двоє братів. Старший – Володимир теж будує власне житло по сусідству з батьками. Усі вони мешкають у Макарові, на вулиці Комунальній. Тепер, з ініціативи мешканців селища, які знали Льошу з дитинства, вулицю планують назвати його ім’ям…

 Вчасна допомога

Оксана змахнула сльозу, і швидко змінила тон спогадів.

А ще мій чоловік був затятим рибалкою. Ми їздили відпочивати лише в ті місця, де можна гарно порибалити. Он, у шафі, повна коробка різних гачків, поплавків…

Дружина трепетно зберігає речі чоловіка. У кімнаті за час, відколи він не повернувся з фронту, нічого не змінилося. Лише додався його портрет на покутті біля ікон, перев’язаний чорною стрічкою. Не можуть змиритися із загибеллю й друзі Олексія. Вони не залишили його родину в біді. А ще Оксана була приємно здивована й вдячна за допомогу багатьом незнайомим і небайдужим людям. Так, нещодавно чоловік, що відрекомендувався Сергієм, передав їй конверт із грішми. Сказав лише: «Це вам від нашої родини».

А от некомпетентність державних органів неприємно вразила вдову. Вона розповіла, як із товаришем Олексія по службі – Олександром Суворовим і молодшим братом загиблого – Андрієм їздили до Харкова на впізнання тіла. Їм у довідці про смерть написали: «Помер через тупі травми тіла», а про те, що загинув під час бойових дій – анічичирк.

– Як же так! – обурюється Оксана Василівна. – Про інших членів екіпажу написали, що загинули, а Льоша – помер… Власною смертю чи як?

На основі хибної довідки, що видала харківська судмедекспертиза, Бориспільський військкомісаріат не має права видати відповідні документи, без яких родина не отримає пенсію за втрати годувальника. Лише завдяки товаришам Олексія по службі, що намагаються самотужки виправити похибку, звертаються із запитами до різних закладів і інстанцій, Оксану не полишає надія на справедливе виправлення довідки. Адже, як розповіли їй колеги Олексія, він загинув, тому що тримав люк літака, який заклинило, щоб молоді льотчики першими залишили борт. Лік ішов на секунди. Трьом вдалося врятуватися, а досвідчений бортмеханік не встиг.

 За льотчиків підвищений гонорар

– Незадовго до останнього вильоту Льоша прийшов із роботи збентежений, – розповідає вдова. – Він видалив усі свої фотографії із соцмереж, сказав, що є інформація про те, що за їхній збитий літак і кожного вбитого члена екіпажу бойовикам обіцяно солідну грошову винагороду. Ми стали обачнішими, домовилися, що він частіше телефонуватиме мені. Хоча це було проблематично під час відряджень – так називав бойові вильоти Олексій – мобільний він взагалі вимикав. Казав, що через телефони можуть відстежити маршрут літака, але за першої нагоди все-таки дзвонив. Ми спілкувалися недовго, чоловік не розповідав, де він, просто заспокоював, що приземлилися й усе гаразд. Але вже надвечір шостого червня й зранку сьомого його телефон не відповідав. Я почала хвилюватися, зателефонувала до військової частини його колезі Костянтину Сафріну. Він чув повідомлення про те, що підбито український літак і що він впав, але надати достовірну інформацію, про те, хто був у тому літаку на той час, ще не міг. Лише ввечері сьомого червня з військової частини, де служив Льоша, надійшла звістка – він загинув…. Це було його найдовше відрядження – у вічність….

2011 рік – екіпаж “Блакитної стежі” повернувся з-за кордону. Другий праворуч – Олексій Потапенко, другий ліворуч його друг – Павло Дришлюк, тіло якого не знайшли й досі

 

 

 

Оксана Василівна розповіла, що ще 2004-го Олексій Потапенко потрапив до складу авіаескадрильї «Блакитна стежа», єдиної в Україні, що працювала за міжнародною програмою «Відкрите небо». Був у відрядженнях мало не в усіх країнах Європи. Але навіть із-за кордону повертався через три, максимум п’ять діб. Щодо останнього завдання, що розпочалося першого червня, то воно виявилося найдовшим.

 

 

– Льоша на аеродром пішов іще вночі. Хоча його екіпаж не вперше брав участь у бойових діях і його постійно обстрілювали, я відчула, що чоловік більше, ніж завжди, хвилюється. Можливо, він передчував лихо. На прощання лише тихо промовив: «Тепер і наша черга…». Мені про переживання не казав, не хотів бентежити. Він був дуже доброю людиною й гарним батьком. Коли мене торік перевели на підвищення до столиці, Льоша всі домашні клопоти взяв на себе. Завжди було прибрано, їжа приготована, Сашко доглянутий. Коли малий захворів, він супроводжував сина на обстеження, спеціально купив пароварку, щоб готувати дієтичну їжу. Він узагалі любив куховарити. Будь-які страви вмів приготувати – усе смачно. Перед останнім вильотом пообіцяв, що коли повернеться, приготує смажених восьминогів у соусі. Цю страву він скуштував під час одного з останніх закордонних відряджень. А ще, коли повернеться, ми з Олексієм планували Сашкові на день народження купити ноутбук. Не судилося….

Посвідчення члена родини загиблого й разову допомогу від держави родина вже отримала, а от про нове житло, яке обіцяв заступник міністра оборони Петро Мехед, поки мовчать. Родина Олексія Потапенка без годувальника не зможе завершити зведення будинку в Макарові. Тож справою честі для держави мала б стати допомога їй у цьому.

 

 

 

 

Олександр ЛИТВИНЕНКО

Фото автора

 

Копіювання, цитування, публікація і републікація або ж інше поширення авторських матеріалів, у т.ч. окремих частин текстів чи зображень (за винятком копіювання для приватного використання), розміщених на веб-ресурсах видання, без письмового дозволу «ЧК» забороняється і захищається Законом України «Про авторське право і суміжні права». Дозволяється цитування матеріалів без отримання попередньої згоди за умови розміщення у тексті обов’язкового посилання на «ЧК». Для інтернет-ресурсів є обов’язковим розміщення прямого, відкритого для пошукових систем гіперпосилання на цитовану статтю у тексті.