Нагорода знайшла свого героя

Мобілізований ще навесні сержант Вадим Смолькін із Віти-Поштової Києво-Святошинського району прослужив майже рік командиром відділення розвідників 11-го батальйону територіальної оборони «Київська Русь». Слов’янськ, Краматорськ, Лисичанськ, Дебальцеве – ось далеко не повний перелік населених пунктів, які він вважає своєю другою батьківщиною. І не випадково: кулі тут оминали молодого бійця, пробували сотні разів наздоганяти, виривали зі строю друзів, а молитви його рідних рятували від біди. Днями він отримав подяку Київської обласної ради з рук виконуючого обов’язки голови Ярослава Добрянського. Із нагородою він «розминувся» дорогою на реабілітацію – десятьом його друзям обласні відзнаки вручали на передовій.

За нагородою мужній чоловік прибув у військовій формі: після тривалого періоду реабілітації в Київському центральному військовому шпиталі, він неохоче, по-чоловічому скупо розповідає про життя по той бік миру. Там свої правила й закони, там по– іншому цінується дружба й ділиться по-братньому шматок хліба. Побувавши й на гарячій висоті гори Карачун, і на позиціях під Дебальцевим, де переплелися різні долі, об’єднані в одну-єдину фронтову долю бійців і волонтерів АТО, він не поспішає «повертатися» у ті дні навіть подумки.

– Звичайно, війна це дуже важка й складна робота, – розповідає чоловік. – Із того вогняного світу, де спалені автомобілі, трупи або навіть частини тіла можна було побачити вздовж дороги, повертаєшся з іншими поглядами, цінностями й міцною вірою, яка допомагає відвойовувати випалені поля й зруйновані вулиці.

Війна на соді внесла свої корективи в українські родини: повернувшись додому, солдати заново вчаться жити в буденності, крок за кроком повертаються до мирного життя й щоночі рвуться в бій, прикривають побратимів.

На війні страшно й сміливцям. Роман намагається не згадувати тих моментів, коли, здавалося, настав кінець, проте розуміє: це – невід’ємна складова АТО:

– Страшно, коли триває артилерійський обстріл… навколо здригається земля й падають поранені друзі… Одного мого товариша під час такого обстрілу поранили в спину. Дякувати Богу, вдалося врятувати, – згадує Роман.

Бувало так, що до Щастя – як шапкою докинути. А доводилося діставатися до нього на БТР години півтори під залізним дощем і градом смерті.

Тривала пауза, яка повертає його в пекло, і погляд удаль: звідти оживають епізоди, які в пам’яті будуть завжди. Про комбата з позивним Батя він і досі не може говорити в минулому. Батя знав толк у військовій справі й здорово організовував хлопців. Балу теж був особливою людиною.

– Заcтупник ротного повів розвідників у нічну вилазку… Ситуація була така, що розвіддані потрібні були, як повітря. І Балу з трьома хлопцями виконував завдання вночі. У тому бою терористи хотіли його взяти живим, але Балу підірвав себе гранатою, коли набої закінчилися. Ще один розвідник, який був із ним, у тому бою загинув, а двоє інших зникли, про них досі нічого невідомо,– сказав, ніби відрізав, і знову замовк на кілька хвилин.

Вадим Смолькін уже кілька місяців намагається жити буденним життям. Виховує доньку, планує майбутнє, у якому – повернення в зону АТО й далі, якщо не на військову службу, то як мінімум із волонтерськими завданнями: побувавши там, на передовій, прекрасно розуміє, які завдання можуть стояти перед ним.

Дружба з бойовими побратимами – вона назавжди. І ось чергове підтвердження: Вадим чи не щодня телефонує тим, хто залишається в строю у Спартаку під Дебальцевим. Коли чує в слухавці тишу й бадьорі голоси вояків – радіє, що доба пройшла без втрат. А ще вони кажуть, що з таким хлопцем і в бій іти не страшно, і в розвідку. А мені подумалося: чому такі чоловіки повинні відвойовувати шматки випалених полів і вулиць, а не на мирній землі планувати завтрашній день?