Одвічне прагнення до незалежності та державності

Категорія: Історія

5naia8zg9tu

Сумна й трагічна доля випала Україні в становленні її державності та боротьбі за Незалежність. Задля досягненні цієї омріяної мети протягом практично тисячоліття тривав двобій з монголо-татарськими ордами, турецьким, литовським, польським, російсько-імперським, комуно-більшовицьким нашестями. Нині історія знову почасти повторюється: українці відбиваються від навали «руського міра», що намагається поглинути не лише нашу державу.

Неспроможність «руського міра»

З екранів пропагандистських телеканалів, на сторінках друкованих і електронних видань, в ефірі радіопрограм вони цинічно продовжують називати наші народи «братськими», водночас розпалюють ворожнечу, вбивають українських воїнів і мирне населення, більшість – опосередковано, усіляко підтримуючи мовчки й публічно хижацьке єство «імператора» Путіна, а хто безпосередньо зі зброєю в руках, на сході України.

Вони називають Україну і Росію єдиною країною зі спільним слов’янським корінням та історією, усіляко фальсифікуючи її, вигадуючи нісенітниці, що нічого спільного не мають з віковою дійсністю. У тиражуванні пропагандистської брехні «російські брати» неабияк набили руку, мають майже столітній досвід.

Традиції сучасності беруть початок від жовтневого перевороту. Це ж треба було додуматися й перетворити, наприклад, 23 лютого 1918 року – день нищівної поразки Червоної армії від німців під Нарвою – у всенародне свято зародження Радянської армії. Коли Україна відмовилася від багатющого брехливого пропагандистського радянського спадку, що й досі в пошані у росіян, ті по-дитячому закопилили губу і назвали українців на свій кшталт – іванами, що не пам’ятають кревності. А Українську державу кремлівські правителі подають власному народу і усьому світу як штучне утворення, що не має права на існування.

Натомість, зразком абсурду, примарою сучасності став проект російсько-імперського історичного екстремізму під назвою «Новоросія», що мав об’єднати східно-південні українські землі у таке собі самостійне державне формування. Позиціонувалося воно як історичний правонаступник царської України, яка під назвою «Малоросія» входила до складу «братніх» народів Російської імперії.

Всупереч долі

Україні не судилося протягом століть втілити свою державність територіально, але прагнення до незалежності і самостійності пульсувало в подумах, передавалася від покоління до покоління. Творцем першої на європейських теренах конституції, правового документа, що закладав підвалини державності, був український козак Пилип Орлик. У день обрання його гетьманом – 5 квітня 1710 року – було ухвалено й першу українську конституцію. Вона носила назву «Пакти і Конституція прав і вольностей Війська Запорізького» (Конституція Орлика). Таким чином, Україна проголошувалася незалежною республікою, в чому втілилися прогресивні устремління українського, як зараз би сказали, політикуму ХVІІІ століття.

Сталася ця подія, коли московіти (Московія тоді лише починала звикати до нової назви «Росія») рубали вікно у Європу, яке нещодавно, через триста років потому, фактично й зачинили перед собою після анексії Криму, нападу на Донбас.

Україна мала шанс на утвердження державності у вісімнадцятому році минулого століття, однак постійне перетягання ковдри в боротьбі за політичні та владні повноваження, чвари та неузгодженість дій тодішніх політичних лідерів звели нанівець ці сподівання.

Обнадійлива і невтішна сучасність

За нашої сучасності уперше День Незалежності України було відзначено 16 липня 1991 року в пам’ять про те, що рік тому (16 липня 1990 року) Верховна Рада Української РСР ухвалила Декларацію про державний суверенітет України.

Наступним кроком на шляху ствердження самостійності стало ухвалення парламентом 24 серпня 1991 року Акту проголошення незалежності України, який дістав народну підтримку першого грудня на Всеукраїнському референдумі. Тож 20 лютого 1992 року Верховна Рада ухвалила Постанову «Про День Незалежності України». У документі, зокрема, зазначається: «зважаючи на волю українського народу та його одвічне прагнення до незалежності, підтверджуючи історичну вагомість прийняття Акта проголошення незалежності України 24 серпня 1991 року, Верховна Рада України постановляє: вважати день 24 серпня Днем Незалежності України й щорічно відзначати його як державне загальнонародне свято України».

Ще п’ятнадцять років тому ми пишалися тим, що українцям вдалося уникнути кривавих масштабних конфліктів, які спалахували на територіях пострадянських республік. Однак ця скорботна чаша не оминула Україну. Якщо перший Майдан, Помаранчева революція закінчилися мирною передачею влади, то за дев’ять років потому відбулися події, що сколихнули світ.

Витоки таких суспільних потрясінь дослідники вбачають у процесах, що відбулися в українському державотворенні наприкінці дев’яностих років минулого століття. Тоді подальший шлях економічного розвитку України був обраний на користь розвитку внутрішнього капіталу, становлення вітчизняного монополізму, замість кооперації з транснаціональним бізнесом, що, як вважалося, міг лише грабувати країну. Таким чином, території, підприємства, природні і трудові ресурси поділили між собою олігархічні клани. У всі часи і у всіх країнах це призводило до соціальних вибухів та спотворювало еволюційність розвитку суспільства.

Мовчати неможливо, дістало!

День 21 листопада 2013 року став початком тектонічних змін в українському суспільстві та політикумі. Відхід тодішнього керівництва держави від законодавчо закріпленого курсу на євроінтеграцію, небачена досі концентрація влади в руках однієї особи – президента Януковича, а також його Сім’ї, спричинили вибух суспільного гніву, масові протести в столиці та інших містах.

Ескалація протистояння розпочалася 30 листопада: о четвертій ранку на Майдані Незалежності сотню мирних протестувальників, здебільшого студентів, оточили бійці «Беркуту», почали витісняти, б’ючи кийками та ногами. У відповідь на Майдані день від дня збиралися сотні, тисячі, десятки тисяч, мільйони людей з різних регіонів України. Непоступливість влади, в першу чергу Януковича, на вимоги народу щодо звільнення з посад скомпрометованих керівників держави й правоохоронних органів, зумовили подальший кривавий розвиток подій.

Нині всьому світові відомо про українську Революцію Гідності, Небесну сотню, здирництво біглого президента Януковича. Рік тому у наш щоденний вжиток увійшла абревіатура АТО. Антитерористична операція, а точніше сказати війна, є предметом постійних обговорень на найвищому міжнародному рівні, вона вплинула на життя кожної української родини. Жертви на Донеччині та Луганщині вже в багато разів перевищили жертви Майдану…

Ми маємо про це пам’ятати. І не лише. Зрив євроінтеграційних устремлінь, напад на студентів вбачаються, напевно, не головними причинами того, що сталося. Вкорінена корупція на всіх щаблях влади, яка змушує за цими правилами жити суспільство, зневага з боку можновладців до законних вимог і потреб суспільства вже ніколи не потерпить Український народ.

Юрій САХНО

Копіювання, цитування, публікація і републікація або ж інше поширення авторських матеріалів, у т.ч. окремих частин текстів чи зображень (за винятком копіювання для приватного використання), розміщених на веб-ресурсах видання, без письмового дозволу «ЧК» забороняється і захищається Законом України «Про авторське право і суміжні права». Дозволяється цитування матеріалів без отримання попередньої згоди за умови розміщення у тексті обов’язкового посилання на «ЧК». Для інтернет-ресурсів є обов’язковим розміщення прямого, відкритого для пошукових систем гіперпосилання на цитовану статтю у тексті.