«Льотчика переховували в ямі під ялинками…»

Категорія: ІсторіяЛюди

833-1

Теофілі Сигізмундівні Стародуб з Єрківців Переяслав-Хмельницького району вже 85 років, тому вона залишилася нині в селі чи не єдиною старожилкою, яка ще добре пам’ятає й переказує події Другої світової війни. Її завжди запрошують на різні заходи та свята, передусім до школярів. Особливе місце в цих розповідях посідає історія про врятування нею радянського льотчика.

Горе одне не ходить

Баба Теофіля нині мешкає самотньо, проте тримає домашню птицю, обробляє невелику грядку, має садок, словом – господарює. Щоразу охоче запрошує гостей до оселі і з готовністю розповідає про своє життя, подумки гортаючи події далеких років, дивлячись у вікно, де журливо кружляє осіннє листя.

Народилася й понад піввіку мешкала в невеличкому селі Кливини Поліського району. Тепер такого офіційно не існує, бо після аварії на ЧАЕС, 1986 року, всіх його жителів відселили. Родину Стародубів разом із більшістю односельців направили в Єрківці, де наділили невеликий новий цегляний будинок «на посьолку».

Переселенців серед інших єрківчан передусім вирізняє їхня характерна поліська говірка. Тому розповідь баби Теофілі доводиться часто зупиняти, бо з її швидкої мови суржиком не все можна відразу зрозуміти . Історію про врятування радянського льотчика вона довго тримала в пам’яті й розповіла, як тільки сюди переїхала.

Коли почалася війна, Теофілі виповнилося 11 років, і вона ходила до третього класу. У родині була п’ятою дитиною і єдиною донькою. Батька на війну забрали відразу (він загинув і похований у Куйбишеві), невдовзі пішли воювати три старших його сини і теж загинули.

– Про льотчика я вам розкажу, а що з того толку? У мене ж ніяких документів про то нема. Пам’ятаю, що його звали Валік Іванович Недашковський, був москвич, 1922 року народження. Казав, що один у батьків, була в нього жінка, два сини. Збили його літак над нашим лісом, весь екіпаж загинув, а він вижив і потрапив до партизан, – згадує про ті далекі події співрозмовниця.

Їхня хата стояла на краю села, майже в лісі. Коли прийшли німці, то мама зібрала похапцем дітей, вивела з хліва корову – і в ліс ховатися. Їсти вже нічого було, бо в магазині все розібрали, свиней, курей та якийсь там харч домашній німці забрали. Вони молоком і рятувалися. Німці в їхньому селі не стояли – боялися партизан, яким місцеві допомагали всім селом.

–Таких нас, старшеньких і бойкіших, було шестеро хлопчиків і дівчат, – пригадує воєнне дитинство бабуся. – Зібрала всіх класна вчителька Віра Якимівна (прізвища вже не пам’ятаю). Партизанський загін стояв кілометрів за п’ять у лісі, на болотині. Довелося мені чистити картоплю, ложки мити, а ще нас посилали в село на розвідку. Німці до нас, малих, не дуже чіплялися.

Могила без хреста

Якось німці налетіли в Кливини: зав’язався великий бій із партизанами. Тоді багатьох повбивали й наших, і їхніх. Льотчика тоді дуже поранило, його підводою в село привезли нам, щоб виходили, а він геть слабий був, одно просив: «Добийте мене».

– Ну що з ним робити? – бідкалася мама. – Так ми далі за хатою, під ялинками викопали яму, заклали її гіллям, зверху – матраца з піря поклали й там ото переховували його вдень, щоб німці не натрапили, а на ніч забирали в хату. Бігала за порошками для нього в сусіднє село. Так прожив він у нас три місяці, а тоді помер. Сусіди допомогли збити труну зі старих дощок і поховали його на кладовищі, лише хрестика ніякого не ставили. Я те місце добре знаю, бо потім там поруч і матір поховала, і брата, і дядько там лежить.

Трохи згодом німці дізналися про той похорон, забрали дівчинку й маму, аби вибити інформацію про партизанський загін. Закрили в сараї й лякали, що запалять. Три дні держали голодних, а тоді маму випустили, бо вдома маленький синочок плакав, а доньку держали далі, били, а вночі там криси бігали, ніби коні.

– Боженько, як мені страшно було, але я не призналася! Так німці і покинули нас, – згадує вона.

– Валік перед смертю віддав нам свої документи, написав адресу й попросив, щоб повідомили його рідним, – каже далі про далекі роки . –Я вже після війни відправила всі речі в Москву. Невдовзі приїхала його жінка з двома синочками. Поплакала на могилці та й поїхала. Більше я її не бачила.

Як закінчилася війна, я вийшла заміж, народила п’ятеро дітей, одне померло. Мешкають хто в Черкасах, хто в Києві, а старша донька, вона 1962 року, у Грузії. Не послухала мене, як відмовляла, за грузина пішла. Я її вже майже тридцять років не бачила. Я сорок років працювала пташницею на фермі в колгоспі «Родина», була депутатом, передовичкою, у мене за це й нагороди є, – господиня прудко йде до сусідньої кімнати і виносить стосик старезних пожовклих і пошарпаних почесних грамот і подяк, медалей. Вона забрала їх на нове місце життя як найдорожчий скарб з усього пожитку, полишаючи назавжди рідну домівку майже в 60-річному віці.

– Саме тоді, як Чорнобиль зірвався, я пішла на пенсію. Разом із чоловіком, бо він на п’ять років старший. Уже помер, а я не знаю, як оце тягну й чого Господь мене держить на цьому світі. Уже й подруги мої всі повимирали…

Оце ось був День танкіста, то я наплакалася, як дурна. Мій чоловік у війну танкістом воював, ось скільки нагород має. Та мені що з того, навіть його пенсію не передали…

Баба Теофіля похапцем змахує сльозу, пропонує послухати її пісню. Високим голосом виводить свій уже імпровізований текст про «героїв-краснодонців»: Зою Космодем’янську, Олега Кошового. Межі реального й кіношного минулого в уяві старенької давно стерлися. Тільки й залишилося, що в руках – чоловікові нагороди, на обличчі – благосна усмішка, а на душі – велика печаль за рідними.

Валентина БАТРАК

Копіювання, цитування, публікація і републікація або ж інше поширення авторських матеріалів, у т.ч. окремих частин текстів чи зображень (за винятком копіювання для приватного використання), розміщених на веб-ресурсах видання, без письмового дозволу «ЧК» забороняється і захищається Законом України «Про авторське право і суміжні права». Дозволяється цитування матеріалів без отримання попередньої згоди за умови розміщення у тексті обов’язкового посилання на «ЧК». Для інтернет-ресурсів є обов’язковим розміщення прямого, відкритого для пошукових систем гіперпосилання на цитовану статтю у тексті.