Людей можна переселити, а от рідну землю – ні…

Категорія: ІсторіяЛюди

DSCN4120

Майже третину століття тому в Україні через аварію на ЧАЕС виникло не знане доти, згодом узвичаєне, поняття «переселенець». Ці люди вмить втратили малу батьківщину, нажите майно, можливість щодня бродити росяним поліським луком і перевертати скошену на нім траву. Тепер доля розкидала їх серед нас – мешканців Київщини й інших українських теренів. «ЧК» днями завітав до однієї з таких родин, які «заземлилися» у Василькові. Отже, знайомтеся: Ольга Максименко та її 81-літня мама Євдокія Мартиненко, у яких ми поцікавилися, як вони прожили ці три десятиліття.

Поліський супісок однак миліший

– На момент катастрофи на атомній станції ми мешкали в Чорнобилі, я працювала на міському сирзаводі, чоловік Віктор був водієм. Напередодні аварії – 25 квітня, синові Сергію саме виповнилося 9 років. Той страшний ранок ніяк не забути. Дуже важко згадувати… Щоправда, це нині ми так говоримо, а тоді ніхто нічого в перші дні офіційно не сповіщав – постійно ширилися всілякі чутки, причому деякі з них, як з’ясувалося, були правдою, – згадує минуле пані Ольга, на очах якої практично відразу забриніли сльози. – На другий день після іменин, 26 квітня, я пішла на роботу – була моя зміна. Панував якийсь спокій. Навіть приїхали з Прип’яті експедитори за продукцією – ані пари з уст про страшну біду. Хіба що, ніби мимохідь, обмовилися: «Щось трапилося на атомній». Але ми не надали важливості тій звістці й у наступні дні продовжували ходити на роботу, а син – до школи. Згодом навколо все ставало тривожним – люди насупилися: хто пошепки, а хто й голосно переповідав жахливі версії «великої пожежі на реакторі». Уже дехто став вивозити дітей. Ми теж 29 квітня відправили Сергійка до родичів у Київ і повернулися. Проте мало хто вважав, що це надовго – от загасять, засиплють ту радіацію, дезактивують, і все повернеться на круги своя. Уже тоді нас ледь-ледь пропустили до міста – околиці наповнилися міліцією й військовими на бронетранспортерах.

5 травня офіційно оголосили про необхідність нетривалого – максимум на тиждень, від’їзду з міста – поки належні служби не «почистять» усе довкола. Тому, наказавши прихопити документи, мінімальний запас одягу, засобів гігієни, їжі, поліщуків відправили немов на відпочинок від домашніх клопотів. Попрохали не хвилюватися: ви до них ще повернетеся.

– Ми справді побували в домівці – але аж наприкінці серпня, коли дозволили навідати своє чорнобильське житло й забрати звідти деякі речі. Уже тоді нас остаточно переселили у Васильків і навіть надали квартири. А доти на кілька місяців евакуювали в село. Берестянку Бородянського району. Досі доземно вклоняюся людям, які надали нам притулок, – вдячно зауважує Ольга Миколаївна. – А колег із сирзаводу порозкидали в різні міста Київщини: кого в Баришівку, Вишневе, а декого ще далі.

Дуже важко було починати життя з нуля – втрачати друзів, якісь традиції, звички. Так, ніби інші села й міста теж гарні, і все там є, але рідний край однак найкращий: лісовий, грибний, ягідний, рибний, – переконує Ольга Максименко. Ніби тут, південніше, і чорноземи родючі, а поліський супісок однак миліший, адже там батьківське гніздечко.

Багатьох чорнобильських дітей, зокрема, і Сергія, улітку 1986-го на три місяці відправили на море – у село Лебедівку Татарбунарського району Одещини. Але Максименки їздили туди й навідували сина мало не через тиждень, так за нього переймалися. Звісно, витрачалися, але душа була не на місці. Пані Ольга досі береже листи, які син тоді писав із табору. Переживає за Сергія і нині, хоч він давно доросла людина, адже в нього непроста, особливо в такий час неспокою, робота – він один із керівників васильківської поліції.

Нелюбязна зустріч

– Отак ми поїхали у Васильків, а мама – у Згурівку, за 170 кілометрів. Останніми роками на зиму її, стареньку, забираю до себе… Одверто кажучи, Васильків зустрів не зовсім привітно. Річ у тім, що нам надали квартири в щойно збудованій п’ятиповерхівці на сім під’їздів. Її вже почали заселяти черговики, деякі з них чекали на ті оселі по 10-15 і більше років. На переселенців, яким віддали п’ять під’їздів, дехто з місцевих став лити бруд, обзивати, лаятися, немов ми в цій ситуації особисто винні.

– Напевно, це була образа й розчарування, що ми, незвані, забрали їхні омріяні «гніздечка», – припускають жіночки. – Хтозна. Утім, цікаво, а як би діяли вони, опинившись, не дай Боже, на нашому місці?

Але згодом усе почало налагоджуватися. Приміром, на роботі й у школі в переселенців практично жодних проблем не виникало. Проте довго не могло зникнути відчуття справжньої чужини. Боляче те усвідомлювати й згадувати.

Міжрайонна дорожньо-будівельна організація Віктора Максименка з Чорнобиля майже вся перебралася до Василькова. Багато хто мешкав раніше в одному будинку – так само заселилися й тут. Але в родину прийшло горе: після аварії минуло сім літ, як Віктор Андрійович важко захворів, став інвалідом І групи й згодом помер. Чоловік був ліквідатором – кермував автобусом, а коли треба, сідав і за кермо вантажівки – возив у зоні лиха людей і різноманітні матеріали. І даремно той трудовий подвиг йому не минувся…

– Чого наразі бракує переселенцям? – запитую в Максименків.

–  Раніше якось краще нами опікувалися. Нині, особливо щодо чорнобильців ІІ категорії, ставлення помітно погіршилося. Інвалідів ще якось те минає. А в нас потихеньку забирають пільги, так звані «дитячі доплати», санаторно-курортне лікування, – відповідає молодша з жінок. – Розуміємо, країна воює, економіка «не фонтан», але навіть Конституція гарантує, що держава не має погіршувати соціальні стандарти для людей.

Була справжня війна – лише ніхто не стріляв

Мама господині Євдокія Іванівна, коли дістаю фотокамеру, шаріється, із виразною поліською говіркою виказує: «Йо-й, а нашо мене в той фотоапарат?». Але за хвильку заспокоюється й поринає в спогади.

Пані Євдокія народилася в селі Стичанка Чорнобильського району. Після аварії спершу потрапила в Макарівський район, а потім – на постійне проживання на Згурівщину.

– Моє село після аварії згоріло. Коли приїжджаш туди, на батьківщину, таке враження, немов перебуваєш на місці бійні, – мовить бабуся. – Це справжня війна – лише ніхто не стріляв. Перед очима той чорний день. Уранці повставали від того, що надворі багато машин засновигало. Люди саме худобу на пашу виганили. Та й гомоніли між собою, куди то техніка всіляка женеться. Коли пішли по роботах у колгосп, там і довідалися про вибух. Нас заспокоювали: не панікуйте, усе владнається. Минулося кілька діб, як наказали не виганяти худобу на пасовисько, а згодом взагалі звеліли звести її до току. Вели ми теличку й плакали. Інші теж понуро простували плачучи – і тварини ревіли як востаннє. Зчинився страшенний ґвалт, так люди не хотіли віддавати нажитки. А вже наступного ранку почали якісь порошки давати – «від невидимого ворога», і морально готувати до прибуття автобусів, що мали нас евакуювати «всього на три дні».

Привезли згорьованих у Андріївку на Макарівщині. Але спершу в село не пустили – у полі перевірили, чи часом на людях немає «фону». Там і перебули місяців зо три, навіть на роботу влаштувалися, мали власний хліб. А тоді цю «чорнобильську компанію» повезли на Згурівку. У дворах попід кожною щойно збудованою на окремій вулиці хатиною для переселенців стояли великі ємкості з помідорами і огірками, мішки з картоплею біля льохів. Словом, приїхали майже на все готове.

– Це нині отак спокійно розповідаю, а тоді люд неймовірно голосив, ніби не бачив свого «щастя», – розповідає Євдокія Мартиненко. – Дуже вразило незвичне для поліщуків видовище степового краю: поле, без деревець, у якому «сидять» будинки. Рятувало, що земляки поселилися в одному кутку – це полегшувало звикання до нового місця, не так тяжко будо на душі. Ніколи не забуду, як нам андріївці казали: «Не плачте, із часом і у вас садки, городики та квітки будуть». Так то воно так, але однак кортить на Полісся. Після переселення спіткала смуга випробувань: пішов із життя чоловік, за ним – брат, а найгірше, що могло відбутися – помер п’ять літ тому син, який до останнього трудився на атомній станції. Так залишилася тут сама – добре, що доня навідує й на холоди забирає у Васильків. Із нашого села вже більшої частини немає…

Співрозмовницям почасти сняться поліські краї: немов вони там – молоді, міцні й сповнені радощів життя – ходять лісом, збирають гриби-ягоди, яких тут, на «рідній чужині», ніколи не бачили. Напевне, уже й не побачать…

Геннадій КАРПЮК

Копіювання, цитування, публікація і републікація або ж інше поширення авторських матеріалів, у т.ч. окремих частин текстів чи зображень (за винятком копіювання для приватного використання), розміщених на веб-ресурсах видання, без письмового дозволу «ЧК» забороняється і захищається Законом України «Про авторське право і суміжні права». Дозволяється цитування матеріалів без отримання попередньої згоди за умови розміщення у тексті обов’язкового посилання на «ЧК». Для інтернет-ресурсів є обов’язковим розміщення прямого, відкритого для пошукових систем гіперпосилання на цитовану статтю у тексті.