Компенсація розбрату, або Війна за «транш від смерті»

Категорія: Люди

Уже майже півтора року, як в Україні рідним загиблих у районі АТО бійців і офіцерів держава виплачує компенсаційну одноразову грошову допомогу, розмір якої постійно зростає – від 609 тис. гривень 2014-го до теперішніх 882 тис. гривень. Проте практика реалізації згаданої пільги показує: ця система потерпає як від очевидних, так і прихованих елементів несправедливості. Приміром, лише через кілька місяців від початку Антитерористичної операції Кабмін зрівняв суму виплат сім’ям, чиї годувальники загинули в зоні бойових дій, незалежно від того, у підрозділі якого відомства ті служили. Доти ж, сім’ї правоохоронців, які віддали життя на Донбасі, могли розраховувати лише на «похоронні» 150 тис. гривень, що прем’єр-міністр Яценюк називав великою несправедливістю. Та найбільшим викликом для системи видачі компенсацій і досі є родинні війни й претензії на ці кошти близьких людей, особливо тих, хто розірвав шлюбні узи, але не проти взяти участь у розподілі «траншу від смерті»…

Непізнане батьківство

Приміром, торік Луцький суд розділив компенсацію за загибель бійця Віталія Махновця в зоні АТО між його батьками, які не могли її поділити. Матір героя переконувала: колишній чоловік не гідний тих коштів, бо не брав участі у вихованні сина, не платив аліментів, і навіть двічі відбув за те покарання. Проте суд вирішив так, як велить не почуття справедливості, а закон – розділити виплату між батьками порівну. Саме такий існує порядок: у разі загибелі військового одноразову допомогу призначають і виплачують рівними частинами всім особам, які мають на те право. Журналістська розвідка «ЧК» засвідчила: і на Київщині є подібні випадки…

Цю історію оповіла племінниця загиблого торік під Дебальцевим командира самохідки 128-ї гірсько-піхотної бригади ЗСУ Віктора Бойка, мешканця с. Барахти Васильківського району, активного майданівця, Лілія Хорошкіна. 15 років тому, практично одразу після одруження й народження доньки, він розлучився з дружиною. «Колишня» всіляко забороняла спілкуватися з донькою, а згодом юридично «забрала» в нього батьківство, як він не намагався тому завадити. У дівчини вже інше прізвище – як у вітчима, котрий ще й удочерив її. Коли загинув Віктор, екс-родичка активізувалася й подала документи на отримання компенсації, «раптом» згадавши про біологічну роль цього чоловіка в появі доньки. Звісно, почалися суди й боротьба за справедливість.

44-літній командир САУ Віктор Бойко став жертвою обстрілу російськими «Градами» та встиг побувати на фронті всього два тижні. На похороні, куди прийшло все село, оплакували не просто воїна, а хорошу й напрочуд патріотично налаштовану людину. Старший брат героя Петро так згадав про нього: «Він там у боргу не залишився – перед загибеллю зміг заподіяти ворогу чималого збитку. За це, мабуть, і поплатився».

Лілія так і називала його – наш Вітя. Напевно, справа не лише в тім, що племінниця спілкувалася на «ти» із маминим братом через не таку вже й велику різницю у віці, а тому, що вони були однодумцями, у яких встановилися дуже довірливі стосунки.

– Вітя знав усі мої дівочі таємниці. Навіть коли стрічалася з кавалерами й ми сварилися, приходила до нього радитися, як вийти із ситуації. Він завжди жив для людей. Працював бульдозеристом, згодом зібрав бригаду монолітників, які заливали різноманітні залізобетонні конструкції. Чимало збудував на столичних Позняках, – розповідає пані Хорошкіна. – 2013-го впав на будмайданчику й зламав кістки тазу. Три місяці не ходив, лікувався. Його виходжувала вся родина, хоча найбільша заслуга тут цивільної дружини Ніни, із якою він збирався зареєструвати шлюб і повінчатися після восьми літ спільного життя. Якби не війна… Якби не переломи, він відстояв би на Майдані всю Революцію Гідності. І як боляче переживав перебіг тих подій! Ніна ледь утримувала Віктора, аби той на милицях не поповз у пекло протистояння. А от від ворожого залпу на сході не вберегла.

Лілія згадує, яким він щасливим був, коли дружина завагітніла. Але далі життя дало тріщину. І досі незрозуміло чому. Ще до пологів стався повний і незворотний розрив стосунків. Донька Аліна (ім’я змінено) народилася 28 липня 2000-го. Вітя приносив банани в пологовий будинок, а вони вилітали у вікно.

– Віктор і так приносив кошти колишній, «непримусово». Кілька років потому розповідав, що досі її кохає. Згодом у неї з’явився новий чоловік, і мала почала називати його татом. А 2006-го, коли Віктор був кілька місяців у відрядженні в Криму, у суді його заочно позбавили батьківських прав. Мовляв, не реагував на повістки. Звісно, це спеціально влаштували, – упевнена племінниця героя. – Далі – більше: Аліна стала Станіславівною… Віктор 2002-го писав заяви в опікунську раду, міськвиконком, що колишня дружина не дозволяє бачитися з донькою, але Феміда те ігнорувала, ставши на бік однієї сторони. Вітя до останку сподівався: з настанням повноліття доньки, стосунки з кровинкою налагодяться.

Дарунки 128-й бригаді від вдячних васильківців

Бліндаж став могилою побратимів

Віктора Бойка мобілізували в кінці липня. А 4 серпня він уже був в Ужгороді, де перенавчався на командира самохідки. Після вишколу їх відправили в Лубни. Ешелон їхав через Київ, і багато родичів воїнів тоді, як і Лілія, для них стали волонтерами, допомагаючи необхідними речами. Вони прийшли на коротке побачення до Дарницького вокзалу. Саме там сестрі й племінниці вдалося зафільмувати Віктора, який усміхненим визирає з вікна «фронтового» вагону. Із цього кадру потім зробили поховальний портрет…

– У Лубнах бачилися востаннє, куди приїхали з мамою й іншими волонтерами. Привезли Віті бронежилет, харчі, термобілизну, – каже Лілія. – Після одноденного «привалу» в Ізюмі, де хлопці знайшли всілякі старі двері, меблі тощо, взяті із собою для облаштування захисних споруд на передовій, величезний ешелон із технікою попрямував до Дебальцевого.

– Він дуже схуд, обвітрився. Навіть стало боязко, як Вітя носитиме придбаний родиною важкий бронежилет. Я казала: «Давай тебе заберу, поїдемо додому, навіщо тобі це?!». А він так дивно глянув, і вимовив: «Дурненька, хоч усвідомлюєш, що кажеш? Не переймайся, усе минеться. Чесно…» – Лілія далі згадує цю останню зустріч.

…6 жовтня розпочався мінометний обстріл. Екіпаж спершу сидів у САУ на позиції. Потім командир наказав покинути машини й ховатися. Ворожий вогонь видався щільним і на диво точним. У бліндаж устрибнуло з півтора десятка бійців. Але їх скоро закликали: «Хлопці, виходьте, вас зараз накриють сепари»!». Вийти звідти вдалося не всім. Декого охопила неабияка паніка. Віктор Пунда з Тернопільщини – водій-механік САУ – теж вибрався, але хутко повернувся. Два Віктори загинули разом, коли на зміну мінам полетіли «градини». Одна з них розірвалася в бліндажі. Побратим-артилерист Віталій Чмелівський за три доби помер під час операції. Коли розкопали їхній останній прихисток, видно було, як незворушний Пунда обнімає Бойка, немов хоче захистити, закрити. Шансів не було: від балок, що покривали бліндаж, зосталася стружка, настільки потужним видався вибух.

– Бліндаж був недоробленим – його перекрили лише колодами, а от бетонні плити покласти не встигли, – зауважує співрозмовниця. – Просто люди, які мали те виконати, чотири дні… пиячили. Мене вразило, наскільки там багато п’ють. Причому про це я довідалася не із «сарафанного радіо», а безпосередньо в зоні АТО, коли поїхала із черговою партією гуманітарки. Тут є певна провина волонтерів і ще більше – рідних, які на передову везуть, інколи без міри, спиртне.

Остання світлина Віктора

«Їхати не страшно, але не знаю, чи зможу стріляти в людей…»

Лілія Хорошкіна після загибелі дядька стала волонтеркою, узявшись особисто доправляти посильну допомогу на передову. Якось минулої осені, уже вагітна (!) вона з компанією відчайдухів їздила в район Карлівки, куди доставили буржуйки, електрогенератори, теплі речі, харчі. Завітали і в Селідове – у гості до 128-ї гірсько-піхотної бригади, де служив Віктор Бойко. За два дні до смерті він просив привезти хлопцям свіжого сала. Коли його поховали, племінниця одразу згадала ту розмову і взялася готувати гуманітарний вантаж. З’ясувалося: в останню ходку прострелили колеса мікроавтобуса волонтерів. Тоді Лілія придбала для «Фольксвагена» зимову «гуму» (продавці, довідавшись про мету поїздки, скинули 600 гривень на колесі). Накупивши всілякого краму на 12 тис. гривень і взявши малюнки учнів Васильківської СШ№1, вирушили на схід.

Лілія цікавилася в бійців: «Яким був мій Вітя?». Однополчани одказували: «Правдолюб, шукач справедливості. Ніколи не мовчав, якщо бачив, що щось відбувалося неправильно». А цивільній дружині Ніні Віктор якось зізнався: «Їхати туди не страшно, але ще не знаю, як зможу стріляти в людей». А коли підкинули підказку: «Ти артилерист і їх не бачитимеш», гарматник відрізав: «От саме цього я і боюся!».

Волонтерка Лілія приїхала з допомогою для фронту

Телефонуйте за іншим номером…

Старший брат Петро ввечері зателефонував Віктору. Слухавку зняв хтось інший – як потім з’ясувалося, його командир – і тяжко вичавив із себе: «Віті вже немає… Пряме попадання в бліндаж».

…Лілія чимдуж мчала до військкомату. У чергового розпитувала, що робити далі, де взяти відомості про загиблих. За віконцем розгубилися, мовляв, нічого не відають. І дали… брошурку з номерами телефонів «гарячих ліній». Ті цифри жінка методично набирала понад годину. Було зайнято. Раптом підняли слухавку: «Телефонуйте за іншим номером». І так по колу з однієї лінії, напевно, аж до п’ятої, поки на тім кінці дроту не запевнили в допомозі. Сказали, що зведення з передової надійдуть уранці за підсумком доби. І попередили: дотелефонуватися важко. Племінниця знову набрала номер дядька. Відповів командир. Було чутно: той хутко біжить. Офіцер одказав: зв’яжеться за першої нагоди.

– У загибель близької людини не вірилося. А коли знову вийшла на капітана, причому спілкувалася з ним доволі різко, почула крізь сльози: «Пробачте мене, пробачте. Віктора справді немає серед живих» – згадує ті непрості хвилини Хорошкіна. – Але не йняла віри, не спала ніч, чекала ранку та щасливого дзвінка на нещасливий номер війни. Додзвонилася відразу.

– Ви кого шукаєте? Бойка В.М.?

–Так, Віктора Миколайовича.

– Кріпіться, він у «чорних» списках…

Лілія перемовилася з товаришем, «непростим» харківчанином, аби той допоміг. За півгодини мала телефон підполковника медслужби Ігоря Григоровича (прізвища не пам’ятає), і начмеда шпиталю. Офіцер запевнив: «Приїздіть, усе зробимо. Вирушайте нині, чекати літака доведеться довго». Уже вночі Лілія й Ніна сіли в мікроавтобус і поїхали. Племінниця просилася сісти за кермо – так хоч якось можна було відволіктися від страшних думок і безперестанного плачу.

І от настав час, коли на ношах винесли два тіла, заховані в чорні поліетиленові пакети. На одному з них бирка «Пунда» – прізвище бойового побратима Бойка. Ніна захотіла подивитися на нього, адже знала його. Та щойно відкрили «саван», як оторопіла: це її коханий! З’ясовується, «вантаж 200» в Артемівську переплутали, як і результати розтинів. Двох однополчан – двох Вікторів, які загинули разом, волонтери повезли на Київщину. Дорогою дівчата телефонували у військкомат Тернополя й сповістили: рідні Пунди можуть вирушати до Василькова забрати тіло додому.

– Ось так у нас погостював Вікторів товариш. Його першим занесли на подвір’я. Дві труни так і стояли поруч усю ніч, – із важкістю в голосі вимовляє Хорошкіна. – Мама і сестра Пунди до нас приїздять, тепер ми майже рідня.

Лілія Хорошкіна зі своїми доньками

«Криваві гроші» не дісталися нікому

Попри те, що рідні Віктора вважали: колишня його дружина в молодості наробила помилок і позбавила батьківських прав на доньку, вони вирішили запросити їх на церемонію прощання. Хотіли згодом і поговорити про пропозицію придбати для Аліни за компенсацію квартиру.

Лілія і Ніна домовилися із воєнкомом про зустріч після похорону з питання компенсаційних виплат. Але за кілька днів офіцер заявив: мовляв, те, що гроші належить одержати їм, є… певним перебільшенням. Адже напередодні приходила колишня дружина з донькою – вони почали збирати необхідні для одержання виплат документи.

– Я запитала: «На якій підставі ця жінка, розлучена 15 років тому з Віктором, а донька офіційно ніби й «не донька», почала цей процес? – емоційно переповідає діалог племінниця героя. – Воєнком із подивом дізнався, що Аліну вдочерили, і вона має інші прізвище та по батькові… Ми не збиралися піднімати ґвалт, бігти до прокуратури. Лише подумки промайнуло: «Якщо таким шляхом гроші попадуть малій, то нехай».

Очі в Лілії відкрилися, коли завітала у відділ у справах сім’ї молоді і спорту. Там довідалася: документи подано на Бойко Аліну Вікторівну, хоча вона насправді шість літ Аліна Станіславівна. Невже учасники фальсифікації не бояться всевидючої прокуратури? – цікавилася відвідувачка в чиновниць. У відповідь почула: «Під судами вже не одна матір із невісткою волосся висмикували за ті компенсації. Ще ви підіть порвіть!».

– Не знаю, чи дійшов зміст моєї репліки, а я парирувала той закид так: «Не в грошах справа. Упевнена: якби у Віктора насильно не забрали дитину, хто знає, чи поїхав би він на схід, знаючи, що йому є заради кого жити. А тепер згадали про батька, коли запахло отими кривавими грошима».

Минув рік відтоді, як розпочалася ця війна за компенсацію, яка, зрештою, завершилася нічим. На гроші претендувала, передовсім, донька Віктора Бойка, проте вона втратила цю можливість, бо її вдочерили. Сестра і брат героя не є прямими спадкоємцями. Отже, фінал такий: відповідно до Сімейного кодексу, згадана виплата за загибель вояка не дістанеться нікому – про що засвідчило рішення суду…

Співрозмовницю обурюють ті речі, проти яких повстав Майдан, вся Україна і які продовжують вершити в «малих» і «великих» начальницьких кабінетах. Хіба за це поклав своє життя її, і тепер уже наш, Віктор?

Правду та примирення треба шукати у Феміди

Яка наразі в регіоні ситуація з виплатами компенсацій родинам загиблих бійців АТО,    наскільки  влада контролює процеси, що відбуваються в цій темі, чи є історії, подібні до згаданої   вище, ми   поцікавилися в заступника голови КОДА Андрія Янченка.

– Таких випадків у нас доволі багато, коли батьки з дружинами загиблих бійців АТО судяться, діти з батьками… Але, окрім суду, нині ніхто не може визначити правонаступників і в яких пропорціях вони отримуватимуть зазначені виплати, – коментує Андрій Янченко. – Сімейний кодекс визначає черговість і пріоритетність процесу. Проте виникають складнощі. От, приміром, у загиблого було три дружини поспіль, і від кожної мав дитину, справно сплачував аліменти. Коли постало питання забезпечення житлом відповідно до цільової субвенції, ми, доки не дочекалися рішення Феміди, нічого не могли вдіяти, бо спадкоємці перебували на квартобліку й мали рівні права на помешкання. Ідеться, звісно, не про дружин, а про дітей. Тому раз і назавжди вирішили: у таких історіях юридично робимо так, щоб власниками квартир ставали саме діти бійців, а не їхні «колишні». Бо вдова потім може укласти наступний шлюб, з’являться ще діти, і нащадку героя реально загрожуватиме безквартирність.

Вимушений визнати: таких судів чимало. Інколи сторони процесу намагаються залучити до нього нас, схилити на свій бік. Доводиться розбиратися, але поки не буде судового рішення, займаємо цілком абстраговану позицію – на іншу не в праві. Однак готуємося до виконання соціальної місії. Поки тривають судові розбірки, ми в принципі знаємо, яка потрібна буде квартира, резервуємо належні кошти, і щойно отримуємо законне розв’язання проблеми, оперативно вирішуємо її зі свого боку. Примітно, що в темі забезпечення земельними ділянками таких інцидентів менше, аніж у ситуації із «живими» грошима чи житлом. Я не знаю процесів, де йдеться про права учасників АТО в соціальному сегменті, де б рішеннями Феміди люди були радикально невдоволені. Так, якась зі сторін вважає себе хоч трішки обділеною, проте зала суду найчастіше стає місцем примирення.

– Чи правильно, що дають «живі» гроші, чи це надійний інструмент вирішення проблем родин полеглих за українську Незалежність?

– Тут не існує чіткої відповіді, правильно, чи ні, бо в кожного своя ситуація. В ідеалі матеріальна допомога, як державна компенсація, потрібна через комплекс чинників. По-перше, наразі є значними витрати на поховання, інші супутні речі. По-друге, поки хлопці воювали, удома накопичилися різні проблеми з комунальними, кредитними й іншими боргами. По-третє, лишилися без годувальника дружини, літні батьки, діти, що лише загострить і без того непросте буття тих родин. А щодо забезпечення квартир, переконаний: потрібні не якісь «дози-субвенції», а цілеспрямована державна програма на кшталт закону про соціальне житло, об’єктами якого повинні стати, окрім бійців АТО, і багатодітні сім’ї.

Геннадій КАРПЮК

Копіювання, цитування, публікація і републікація або ж інше поширення авторських матеріалів, у т.ч. окремих частин текстів чи зображень (за винятком копіювання для приватного використання), розміщених на веб-ресурсах видання, без письмового дозволу «ЧК» забороняється і захищається Законом України «Про авторське право і суміжні права». Дозволяється цитування матеріалів без отримання попередньої згоди за умови розміщення у тексті обов’язкового посилання на «ЧК». Для інтернет-ресурсів є обов’язковим розміщення прямого, відкритого для пошукових систем гіперпосилання на цитовану статтю у тексті.