Як зберегти колективну «пам’ять» народу?

Категорія: ІсторіяВажливо

cuat7gww4aa9a53-6eccad61169515565b5962c66166887b

І водночас не стати безрідними Іванами-варварами.

Нині в Україні діє приблизно три сотні законів і правових актів прямої та непрямої дії в галузі пам’ятко-охоронної діяльності. Проте жоден із них не здатен захистити наші кладовища, меморіали, пам’ятні дошки й навіть цікаві зразки архітектури, скульптури міського ландшафту від вандалізму. Так, Кримінальний кодекс прямо не визначає відповідальність за нищення об’єктів культурної спадщини, а безпосередньо за вандалізм неможливо когось покарати – лише за пошкодження майна, крадіжку чи хуліганство. Тим часом у державі стартував процес декомунізації – спроба скерувати в законне русло бажання громад і влади позбутися тоталітарної спадщини: постаментів різноманітним червоним вождям, політично вмотивованих «комуністичних» й «імперських» назв населених пунктів, вулиць, відповідних антуражних дизайнерських елементів тощо. Проте цей процес не позбавлений вандальної загрози, адже гостро стоїть питання цивілізованого ставлення до таких взірців нашої історії.

Вандалізм – злочин без покарання чи ліки від нудьги?

Приводом до написання цього матеріалу стало бузувірство, що відбулося нещодавно в Славутичі. Там невідомі досі негідники знищили меморіальну дошку загиблому герою АТО Василю Білому. Ще раніше вандали в с. Гоголів Броварського району зганьбили могилу Героя Небесної Сотні Петра Гаджі, котрого понад місяць безуспішно намагалися лікувати від газових опіків легень і бронхів, отриманих на революційному Майдані. Якась сволота поцупила там хрест, знищила квіти й навіть, що просто є проявом хворобливої збоченості, витягла з могили труну!

Як не прикро, а подібних інцидентів у всій державі стається дуже багато. Бездушні, із дикунськими мозками «сапієнси», дають про себе знати найганебнішим варварством і в закинутих хуторах, і в центрі столиці. Скажіть, кому й для чого треба було зрізати в київському сквері Небесної Сотні ялинку? Можливо, з людством, а водночас і з деякими українцями, відбувається невиправна мутація? Хтозна.

Вандалізм – розруха в головах

Бракує генів справедливо-гіркого каяття

Напевно, доречно трішки зануритися в теорію. Чимало науковців пов’язує явище вандалізму з поняттям агресії: це насильницький акт, спрямований на спричинення шкоди, що зазіхає на матеріальні цінності. Теорія психології обґрунтовано констатує зв’язок цього виду деструктивної поведінки із загальною етичною атмосферою в соціумі, її різкими змінами внаслідок етичної деградації, розвитком національних, релігійних конфліктів, догматичним втіленням у життя революційних концепцій тощо. Англійське право так визначає цю «хворобу»: «Вандал – той, хто свідомо або внаслідок невігластва руйнує власність, належну особі чи суспільству». Французькі правники звертають увагу, що вандалізм є станом духу, який змушує руйнувати гарні речі, зокрема, твори мистецтва. А менше року тому канадські вчені з Квебека (Монреальський університет) віднайшли гени, що відповідають за схильність особи до антисоціальної поведінки, зокрема, до вандалізму. Дослідники стверджують, що вони обумовлюються спадковістю та впливом екології. Девіантну поведінку виявили в тих, у кого різновиди генів Val66Met, 5-HTTLPR і MAOA-uVNTR суміщалися із сімейними конфліктами чи сексуальним насиллям.

Кримінальний кодекс України не передбачає відповідальності, власне, за акт вандалізму – криміналізація явища є доволі складним завданням. Йому бракує адекватної правової дефініції, щоб із ним можна було системно боротися. Адже, насправді, це не лише прояв злодійства чи хуліганства, а є ознакою часткової або  повної духовної виразки, що вразила особу, почасти – цинізму до устоїв моралі, суспільного укладу та навіть держави. Таким людям слідчим, зазвичай, нічого пред’явити, окрім крадіжки, нищення майна, хуліганства. Тому негідники такого штибу не відчувають справедливо-гіркого каяття. Те, що накоїли, так і сприймають – як пересічне лиходійство й зовсім не переймаються своїми вандальними «здобутками». Для таких типажів пам’ятник – шматок граніту, за знищення символічного значення якого не відповідають. Вони й далі вважатимуть, що відсиділи чи сплатили штраф за кусень камінця чи кількадесят кілограмів металу.

– Існують пам’ятки, які внесено в Держреєстр, що перебувають під захистом законодавства про охорону культурної спадщини, і за руйнування яких передбачено кримінальну відповідальність. Проте, можна сказати: їм дуже пощастило, що вони потрапили в цей перелік. На превеликий жаль, кладовища, більшість меморіальних дощок і знаків не входять до згаданого охоронного реєстру. Їх мала оберігати людяність і толерантність, – зауважує очільник Управління культури, національностей і релігій Київської ОДА Ігор Подолянець. – Нинішнім ставленням до минувшини, пам’яті про окремі постаті, ми провокуємо вандалізм уже на рівні свідомості: він проникає всюди, а головне – у мізки через ЗМІ, нові традиції, поведінку.

Зміна топоніму – добрячий ребус для “колективного” мозку

Краще б продали Зюганову пам’ятник Леніну?

У травні Верховна Рада ухвалила чотири закони, названі «декомунізаційним пакетом». Відповідно до них мають знести пам’ятники комуністичним діячам, перейменувати 940 населених пунктів (3 відсотки всіх у державі) і вулиці, відкрити архіви КДБ й МВС СРСР, заборонити радянську символіку. На все це дається півроку. Термін поволі спливає. Але весь час, як до, так і після ухвалення згаданих норм, однаково непокоїть запитання: «Як ставитися до повального ленінопаду? Як до вандалізму чи «народної декомунізації»? Із суто формальних причин такий колективний емоційний сплеск, не підкріплений відповідними рішеннями громад, муніципальних органів, не викликає особливого захоплення в інтелігентному й не лише середовищі. Закони про декомунізацію – запізнілий, але легітимний спосіб реалізації права громад на повернення історичної справедливості, висловлення спільної позиції щодо тих чи інших подій чи постатей.

Коли революційні пристрасті дещо вщухли, у багатьох громадах таки зрозуміли: не треба чекати ухвалення закону, а через «малі парламенти» втілювати бажання більшості змінити комуністичний «екстер’єр» вулиць, площ і будинків. Приміром, після відповідного рішення сесії ради, до постаменту Леніна культурно приїздили кран, вантажівка, і той «виліпок» соцреалізму як обов’язковий атрибут минулої епохи відвозили до визначеного місця.

– Цілком згоден із таким способом, інакше ми породжуємо, а потім розгрібаємо безліч проблем, – переконаний Ігор Іванович. – Той же ленінський монумент на київській Бессарабці можна було зняти саме так, або продати діячеві на кшталт Геннадія Зюганова в Росії (доволі дотепна ідея – Авт.). Ця робота скульпторів і архітекторів мала міжнародне визнання митців. Тому був шанс учинити раціональніше. Звісно, подібні нереалізовані шляхи залишаються на совісті «руйнаторів», яких здебільшого вважають хуліганами. Хтось краде метал із цвинтарів, а хтось знічев’я ламає як простенькі хрести, так і дорогі й, справді, цікаві роботи скульпторів. Вандали кувалдами розбивають пам’ятки тому, що ті встановлені на згадку людині, яка воювала в АТО, мала відношення до комуністичного режиму чи визвольних змагань під орудою українських націоналістів. І нічого їх не стримує – ані освіта, ані статус. Розбити голову кам’яному Леніну значно простіше, ніж аргументовано довести необхідність цивілізованого знесення більшовицького ідола перед розбурханим натовпом або серед депутатів.

– Якщо ні школа, ні сім’я, ні вулиця їх не виховали, то що здатне вплинути на вандала? – запитую в співрозмовника.

– Єдиний інструмент стримування – серйозна відповідальність. Комусь подобається Революція Гідності, декому – ні, так само – війна на сході, – відповідає Ігор Подолянець. – Але ця пам’ятна дошка присвячена людині, яка віддала власне життя, у неї є рідні й близькі, котрим досі болить, і їхня рана ще ятрить. Видається, що законодавці саме на цьому терені повинні відпрацювати дієві механізми реагування та жорсткої відповідальності за брутальний вандалізм, замість нині діючих. І визначити, що  таке вандалізм, про який так багато обурливо говорять і пишуть, але за який ніхто не відповідає гаманцем чи волею.

Коли в душі немає Бога, там оселяється сатана

А може Кулаківське таки краще, ніж Петрівське?

– Держава визначила правовий алгоритм вирішення долі пам’яток й інших речей, що пропагують, возвеличують тоталітарні режими і їхніх лідерів. Які в цьому сенсі є проблеми на Київщині, як відбувається декомунізація?

– Закон передбачає попередні громадські слухання перед остаточним вирішенням питання. Тут не все однозначно. Так, ще дуже багато людей старшого віку асоціюють свою молодість, певну успішність у житті, інші позитиви саме з радянською добою. Можливо, на отому контрасті з реаліями нинішнього буття в значенні політичних, економічних негараздів, вони згадують минуле й кажуть, що нічого поганого тоді не було, опускаючи у світлих спогадах страшні репресії, голодомор, суцільний дефіцит і всевидюче око партії та КДБ. Хороше життя в них асоціюється з лікарською ковбасою. Вони не хочуть відмовлятися від «Леніна. Партії. Комсомолу» не з ідеологічних мотивів, а через доволі зрозумілу й природну ностальгію за юністю. Звісно, декомунізація, це зміна вулиць, документів, реєстрацій, усіляких обов’язкових записів та адрес, картографічних матеріалів й інші речі, про які навіть ще не здогадуємося. Тому критики апелюють і до цього аспекту, почасти суто по-споживацьки мовлячи: «А що нам дасть ця зміна? Більше ковбаси не стане». Утім, вже нині в регіоні є громади, які висловили погодження на зміну вулиць і ліквідацію комуністичної атрибутики. Так, Буча стала першим містом на Київщині, що перейменувало майже півтора десятка вулиць. Напевно, тому, що це місто прогресивне, європейське, у провінції почасти присутня інертність.

Пояснімо, що йдеться не про насильницький процес. Нині ним мають перейматися оновлені органи самоврядування. Звісно, внутрішні переконання якогось голови села гальмуватимуть процес, а якогось мера навпаки – пришвидшать. До 21 листопада сільські та селищні ради мали скерувати документи про перейменування населених пунктів до Верховної Ради. Кілька сіл Київщини таки подали їх. А до того в КОДА збирали заступників голів РДА з гуманітарних питань, експертів, юристів і обговорювали, як зробити, щоб не виникало конфліктів усередині громад. Наприклад, є населені пункти, де категорично проти змін. Приміром, село Петрівське Києво-Святошинського району назване на честь відомого комуніста. Громада тут уперлася, мовляв, давайте вважати, що село йменується так на честь святого апостола Петра!

– У цій роботі керуємося працею Лаврентія Похилевича, знаного українського краєзнавця (народився 1816-го в с. Горошкові Таращанського повіту Київської губернії), автора «Сказань про населені місцевості Київської губернії» (1865 р.), над яким працював десять літ, – відкриває «карти» пан Подолянець. – Тут чудові викладки історичних витоків назв сіл і містечок,  навіть є демографічна статистика в національному й класовому розрізах. Звісно, ми допомагаємо громадам із такою інформацією. Зауважимо: на Київщині 36 населених пунктів підпадають під дію законів про декомунізацію. У трьох із них не хочуть змінювати топоніміку. Але закони треба виконувати, тому це все одно відбудеться. Із Українським інститутом національної пам’яті домовилися, що подаватимемо їм ті села, що не встигли з перейменуванням, адже ще три місяці ця установа скеровуватиме відповідні матеріали до парламенту. Інститут усе погоджуватиме з нами, адже громаді має бути до вподоби їхня назва.

Буде своя Долина ідолів

А от пам’ятників комуністичного режиму на обліку вже немає. Щоправда, є спірне питання щодо монумента комсомольцям в Обухівському районі – він знятий з обліку, але перебуває серед пам’яток національного значення, – продовжує керівник Управління. – Це сфера впливу Мінкульту. Також закон передбачає, що ми не маємо права зачіпати поховання – на кшталт братської могили 16 комсомольців – учасників Трипільського походу 1919-го в селі Халеп’я. Єдине, ми здатні змінити напис чи дизайн на табличці з врахуванням законів про декомунізацію.

Насамкінець, Ігор Іванович розповів про плани створення на базі державного історичного музею в Яготині Долини ідолів, куди звезуть монументи тоталітарної доби й відкриють об’єкт розвитку туризму на кшталт подібних європейських закладів. Тому очільник галузі просить громади не нищити взірці соцкульту, а передавати їх на збереження в згаданий осередок, символічно розташований на 101-кілометрі від Києва. Там прихильники комуністичної ідеї зможуть на них подивитися й навіть покласти квіти, а в українців не відберуть матеріальну культуру кількох поколінь. Більше того, «ідоли» навіть слугуватимуть декораціями для зйомок фільмів тощо.

Важливо

Після 21 листопада керівники міських, сільських адміністрацій, місцевих рад, несуть персональну відповідальність – як адміністративну, так і кримінальну, за невиконання вимог декомунізації.

Довідка

Петрівське – одне з наймолодших сіл Києво-Святошинського району, засноване в 1928-1929 роках. Щоправда, попервах тут був хутір Куликівка (у зарослях навколо водилося багато куликів) або ж Кулаківка (через заможність селян). 1931-го назване імені Григорія Петровського – голови Всеукраїнського виконкому рад, лише за те, що він того року одного разу навідав околишні краї…

Геннадій КАРПЮК

 

 

Копіювання, цитування, публікація і републікація або ж інше поширення авторських матеріалів, у т.ч. окремих частин текстів чи зображень (за винятком копіювання для приватного використання), розміщених на веб-ресурсах видання, без письмового дозволу «ЧК» забороняється і захищається Законом України «Про авторське право і суміжні права». Дозволяється цитування матеріалів без отримання попередньої згоди за умови розміщення у тексті обов’язкового посилання на «ЧК». Для інтернет-ресурсів є обов’язковим розміщення прямого, відкритого для пошукових систем гіперпосилання на цитовану статтю у тексті.