Віталій Баранов: «Кіборг» – означає незламний»

Категорія: Люди

242 дні справжнього героїзму, мужності, сили, любові до Батьківщини. Так через рік після оборони Донецького аеропорту говорять про події, що там відбувалися. Про те, як усупереч усьому зуміли вистояти, і чи могли обставини скластися інакше, «кіборги», зазвичай, говорять неохоче. Більшість із них не вважають себе героями й постійно докоряють самим собі, що не зуміли допомогти врятуватися своїм побратимам, які загинули в аеропорту. А ще тому, що не хочуть ворушити в спогадах зрадливе командування вищестоящого керівництва, байдужість і нікчемність деяких колег.

– Кіборги? Не зовсім слушне порівняння, – жартує колишній командир 90-го окремого аеромобільного батальйону Віталій Баранов, – Адже це роботи, запрограмовані на якусь окрему задачу, а ми керувалися почуттям людської гідності,бажанням відтіснити ворога із цього клаптика рідної землі. Хоча, коли дізналися, як нас називають противники, відчували гордість, адже це фактично означає непереможний, незламний.

Віталій Анатолійович мешкає у Вишгороді. Фаховий військовий із 20-річним стажем служби, до початку війни на українському сході перебував у запасі. Одниміз перших пішов до військкомату добровольцем, звідки був направлений до 90-го окремого аеромобільного батальйону. Разом із бойовими побратимами, на посаді помічника командира з оперативного забезпечення, славнозвісного підполковника Олега Кузьміних, пройшов Донецький аеропорт. А згодом і решту найгарячіших точок сходу: Авдіївку, Піски, Водяне, Опитне. У січні 2015-го, після того, як Кузьміних потрапив у полон, Віталій Анатолійович став виконувачем обов’язків комбата.

– Ця війна від самого початку нагадує мені війну в Америці між блідолицими та червоношкірими, де одні воювали зі зброєю, а інші – з луком та стрілами. Що тоді, що нині техніка на передовій лишає бажати кращого. Де гарне озброєння, техніка, сучасні снайперські гвинтівки? Усе морально застаріле, 70-80-х років. Лише Нацгвардія, яка стоїть у глибокому тилу, укомплектована за останнім словом техніки. А на передовій що? Металобрухт! – каже Віталій Анатолійович.

Водночас переконує, що зовсім не відсутність якісної техніки та зброї була виною тому, що українським бійцям довелося вийти з аеропорту.

– На позицію наш батальйон зайшов у листопаді 2014-го. Стояли пліч-о-пліч разом із бійцями «Правого сектору», 93-ої, 95-ої, 79-ої бригад. Спочатку  настрій був бойовий, патріотичний. Перше, що вивело всіх із ладу – перемир’я. Коли, згідно з домовленостями, ми могли проходити до аеропорту лише крізь блокпости сепаратистів. Уявіть, як воно, коли тебе перевіряють люди, які згодом по тобі стрілятимуть? Висаджували всіх із машин, перебирали й залишали речі на свій розсуд: «Цю зброю можете завозити, а цю – ні». Лише після цього ми могли заїхати в аеропорт. Згодом – протягом доби обстрілюють. Пізніше взагалі почали висувати все нові й нові умови: «Цього разу можете завезти лише по два боєкомплекти, наступного– один». Після чого взагалі поставили ультиматум входити в аеропорт узагалі без озброєння. Що це за домовленості?! – каже співрозмовник.

Віталій Баранов (праворуч) із бойовим побратимом і медиками 90-го батальйону

Запитуємо, чи не було інших шляхів під’їздів до терміналів.

– Були, з боку злітної смуги, Пісок. До цього ми багато разів заходили через них, нехай і з боєм, але з гідністю, як і належить справжнім військовим. Проте згодом вище командування заборонило входити цим шляхом,– розповідає Віталій Баранов.

За його словами, якби не люди, які, не зважаючи на заборони, входили на територію аеропорту тим самим шляхом, ситуація взагалі б була кардинально іншою. Самі б кіборги не втрималися б і кількох діб, якби не: зв’язківці, артилеристи, водії, медики, які підтримували бійців за межами аеропорту й на свій страх і ризик приходили на підкріплення із забороненого боку.

– Узагалі не зрозуміло, навіщо аеропорт зробили якимось символом на кшталт Брестської фортеці. Наприкінці 2015-го він не мав жодного стратегічного або тактичного значення. Тому  поразка українських сил сприймається вдвічі боляче. Адже все сталося фактично внаслідок тупості, бездарності командування, унаслідок чого хлопці поклали там свої голови, – говорить Баранов.

21 січня 2015-го року, після вибуху в останній будівлі, що довго лишалася умовно вцілілою, з території аеропорту вийшли, на жаль, не всі бійці 90-го батальйону.

25 загинуло, понад 50 отримали важкі поранення, ще 16, разом із комбатом Кузьміних, потрапили в полон. І лише 23 відступили на визначені вищим командуванням позиції.

– Тоді настали найважчі часи. Дух бійців був фактично зламаний. Ніхто не очікував такого перебігу подій і того, що втрати будуть настільки чисельними. Багато хто взагалі мав бажання скласти зброю, казали: -Плювати я хотів на ваш генштаб, міністра оборони та їх накази! За що ми там стояли? Заради чого хлопці полягли?. Переконував: воюємо не за Генштаб, не за Міністерство оборони чи Кабмін. За власних дітей, дружин і матерів, звичайних українців: волонтерів, бабусь, дідусів, які останнє віддають, аби нас підтримати. На особистому прикладі переконував: у перший після аеропорту бойовий вихід, коли ніхто не хотів у нього йти, сам сів за кермо «Уралу» і разом із двома саперами попрямував на передову, – розповідає Віталій Анатолійович.

Через рік після подій згадує, як зрозуміли, що, окрім відходу, могли б самі замінувати донецьке летовище, провести спецоперацію зі знищення противника. Однак це було цілком виключено, адже від вищого командування був лише один наказ – обороняти.

– Багато варіантів мали, як це можна було грамотно зробити, однак такі рішення не приймалися. А згодом, коли вже не залишалося чого боронити, з’ясувалося, що сотні людей виводити вже пізно, – каже Баранов.

Нині в складі 90-го окремого аеромобільного батальйону продовжують службу лише 8 бійців-свідків тих подій. Усіх бойових побратимів, водночас і колишнього командира підрозділу Олега Кузьміних, визволено з полону. Впізнані і поховані тіла всіх загиблих. Решта демобілізувалася й поступово повернулася до цивільного життя. Часто зустрічаються, здебільшого на свята та річниці пам’яті, відкриття меморіальних дощок загиблим побратимам.

– На річницю пам’яті подій у Донецькому аеропорту було багато зустрічей. Брали участь у врочистих заходах у Києві, Вінниці, на Хмельниччині, Черкащині. Нині активно займатимемося питаннями отримання статусу учасників бойових дій, оформленням відповідних пільг. Адже пішли на дембель лише у вересні минулого року: у країні вибори, потім новорічні свята, розуміли, що трохи не до нас, – каже Віталій Баранов.

Цікавимося,  чи всі «кіборги» батальйону отримали нагороди за виявлену мужність в обороні аеропорту.

– Відзначено лише половину. Нині теж контролюю це питання, аби не лишити жодного бійця без заслужених відзнак, – каже комбат.

Його самого, за поданням вищого командування, наприкінці минулого року нагородили орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня. Однак найвищою нагородою для себе командир вважає те, що бійці називають його «Батею».

– Повірте, це дуже дорогого коштує, – говорить Віталій Баранов.

Анастасія АВДЄЄВА

Копіювання, цитування, публікація і републікація або ж інше поширення авторських матеріалів, у т.ч. окремих частин текстів чи зображень (за винятком копіювання для приватного використання), розміщених на веб-ресурсах видання, без письмового дозволу «ЧК» забороняється і захищається Законом України «Про авторське право і суміжні права». Дозволяється цитування матеріалів без отримання попередньої згоди за умови розміщення у тексті обов’язкового посилання на «ЧК». Для інтернет-ресурсів є обов’язковим розміщення прямого, відкритого для пошукових систем гіперпосилання на цитовану статтю у тексті.