Не зрадьмо Героїв!

Друга річниця вшанування активістів Майдану, які загинули під час Революції Гідності – вагомий привід замислитися: чи гідно ми бережемо їхню пам’ять?

Душевний нектар приязні та щиросердя

Із 105 розстріляних на бруківці центру Києва в лютому 2014-го пролилася кров і восьми наших земляків. Один із них – 55– річний Олександр Царьок – після загибелі знайшов свій останній притулок у Василькові, де прожив більшу частину життя, де мешкають четверо його дітей, де він залишив добру пам’ять про себе.

Проте дарма шукати хоч якоїсь публічної згадки про Героя України. Його пам’ятають у місті – колишні активісти Майдану, колеги, друзі. Але його не пам’ятає саме місто. За два роки після трагічних подій міськрада так і не спромоглася назвати на його честь ні вулиці, ні парку, навіть меморіальної дошки про нього ніде не знайти.

Це тим більше дивно, адже колишній мер Василькова Сергій Сабов був серед активістів місцевого Майдану. На хвилі їхньої підтримки сів у крісло головного «градоначальника». Однак практично нічого не зробив ані для увіковічення пам’яті Олександра Царька, ані для Героїв Небесної Сотні.

Лише три місяці тому новообраний мер міста Володимир Сабадаша прислухався до активістів Майдану щодо встановлення у Василькові пам’ятника Героям Небесної Сотні. Вони освятили місце для нього та поставили хрест. За розпорядженням мера створено комісію, яка оголосила конкурс на кращий пам’ятник. У планах – і розгляд питання щодо внесення прізвища Олександра Царька в існуючу топоніміку міста.

Про це дізнаюся від керівника Центру допомоги учасникам АТО та їхнім родинам Васильківської міськради Ірини Горбачової. Вона працює на волонтерських засадах два роки, відтоді як з однодумцями стали на захист української демократії та свободи європейського вибору в рідному Василькові.

Ірина Володимирівна добре знає Олександра Миколайовича. Подумки поринаючи в лютневі події дворічної давнини, не без жалю каже:

– Нашого Сашка всі пам’ятають, хто з ним спілкувався, стояв разом на барикадах. Він завжди був із щирою усмішкою. Саме через неї, його доброзичливість у нього, мабуть, і утворилося павутиння зморшок біля очей. Спілкувався він вишуканою українською мовою. Слухати його завжди було одне задоволення. Наче всмоктуєш душевний нектар приязні, людської поваги та щиросердя, – згадує активістка Майдану. – У розмові на політичні теми він наводив безліч історичних фактів, прикладів з історії визвольного руху України XVIII сторіччя, часів більшовицько-комуністичного періоду.

Він загинув за Україну

Уперше Царька помітили в гурті по-громадянськи активних васильківчан, коли вони взяли в облогу місцеву військову частину. У ній розмістили кримський загін спецпризначення МВС «Тигр». Вони мали їхати до Києва на ротацію правоохоронців, які до цього встигли побити учасників столичного Майдану й готувалися до штурму їхніх барикад.

Невисокий на зріст, але приземкуватий Олександр Царьок, за згадкою побратимів, із кількома десятками активістів утворили біля воріт ліцею непохитний кордон і виступили живим щитом проти міліцейського підрозділу. Двічі «Тигр» марно намагався подолати спротив відчайдухів. Спецпризначенці нищівно били їх кийками, силою витягували декого з авто, які перегороджали виїзд із заблокованої території. Для демонстрантів не обходилося без фізичних травм і судових переслідувань.

До багатьох активістів, згадує Ірина Володимирівна, додому приходили дільничні, за деякими хлопцями стежили з авто, у когось в квартирах проводили обшук. Через атмосферу тотального силового пресингу та морального терору багатьом, водночас і родині Горбачових, доводилося забирати з домівок маленьких дітей і переховуватися в друзів.

Цікаво, що сьогодні ніхто з місцевих силовиків, причетних до таких подій, так і не опинився на лаві підсудних.

– Коли розпочалися репресії і наших активістів стали викликати на допити, Олександр Миколайович із побратимами годинами перебували біля стін прокуратури, слідчого відділення. Це була акція товариської підтримки, демонстрація незламного духу, – підкреслює співрозмовниця. – Водночас хлопці продовжували чергувати на блокпостах.

Згодом, коли ситуація в столиці загострилася, Олександр Царьок одним із перших васильківчан прийшов на допомогу. Він був у першій сотні Самооборони Майдану. Разом з іншими активістами зводив барикади, обороняв їх.

– Коли він загинув, ми з його родиною поїхали на Майдан, – згадує Ірина Володимирівна. – Знайшли його сотника. Він розповів про останні миті життя нашого земляка-героя.

Під час перебування на Інститутській по активістах почали вести прицільний вогонь.

– Ми не можемо лише стояти за Україну! – голосно вигукнув Олександр Миколайович. – Ми маємо її відвоювати! – і, долаючи барикадні перешкоди, пішов уперед.

Коли привезли тіло Олександра Царька, у нього було три кульові проникаючі поранення, зламана шелепа, у деяких частинах тіла перебиті кістки.

– Аналізуючи його поведінку в екстремальних ситуаціях, згадуючи розповіді друзів, сестри, дружини, доходжу висновку: він прийняв смерть із честю. Олександр Миколайович Царьок не став жертвою розстрілу на Майдані, він загинув Героєм! – твердо переконана Ірина Горбачова.

Ландшафтний архітектор і садівник

Кажуть, що передчасна смерть забирає найкращих. Може, тому вона дарує їм в останню мить підбадьорюючу звістку. Такою став для Олександра Царька дзвінок його сина. За два дні до його загибелі син сповістив батькові, який перебував на барикадах, про те, що в нього народилася онучка. Її хрестини дідусь попросив перенести на кілька днів: мовляв, відстоїмо Майдан – і я відразу приїду додому.

Але батько і дідусь не приїхав. Його привезли…

І нестерпна гіркота втрати болісною скалкою назавжди ввійшла в серця та душі його рідних. Особливо для маленької, шестирічної доньки Ніки, яка цьогоріч уперше пішла до школи. Не матимуть живої батьківської поради й три сини – Олександр, Володимир і наймолодший серед них – двадцятирічний Дмитро.

Що візьмуть вони від батька , які його чесноти наслідуватимуть – покаже час. Так, за життя він не нажив палат кам’яних.

– Я була в будинку, де Олександр Миколайович мешкав разом із дружиною та дітьми. Це глиняна хата – мазанка, поділена на дві кімнатки. За його життя вони почали прибудовуватися, але все так і залишилося, – сумно розповідає Ірина Володимирівна.

Проте навесні зростатимуть, а потім плодоноситимуть висаджені ним фруктові дерева, виноград, з’являться квіти на клумбах – останніми роками Олександр Миколайович займався архітектурним ландшафтом і садівництвом. Цим заробляв собі та родині на життя. І щедро ділився з усіма тонкощами садівництва та секретами «зеленого дизайну».

– Пам’ятаю, як Олександр Миколайович давав мені поради, куди, який висаджувати виноград. У нього було понад десяток різних сортів. Обіцяв показати навесні, як правильно обрізувати дерева, проводити озеленення подвір’я, облаштовувати квіткові та розважальні зони. Він був закоханий у природу. Полюбляв нагадувати:

– Неперевершений художник, архітектор, садівник – сама природа. До неї треба придивлятися, у неї навчатися.

Утім, у долі Героя Небесної Сотні й досі залишається сумний факт: він єдиний із загиблих на Майдані, рідним якого держава не виплатила належну грошову допомогу.

Та благодійники не залишили родини в скруті: за ініціативою волонтерів Фонд Ріната Ахметова надав 100 тисяч гривень допомоги для маленької Ніки та її мами. Таку ж суму виділив інший благодійний фонд для другої дружини та його синам. За кошти благодійників Дмитрові зробили операцію з видалення металевої пластини з ноги – наслідок складної операції після ДТП.

Однак ідеться про інше – держава не виплатила законом передбачену фінансову допомогу родині Героя України. А все тому, що утворився трикутник розбрату – спочатку між дружинами, а згодом до нього долучилася мати Олександра. Це при тому, що вона його народила, але не виховувала, не спілкувалася навіть з онуками – ні від першої дружини, ні від другої. Саме через судову тяганину на справедливий розподіл часток кожної з родин їм не можуть призначити державну допомогу.

Як тут бути – вирішувати, безумовно, рідним. Проте не хочеться в цій ситуації думати, що правий був літературний класик, який стверджував, що в суспільстві переважають два сорти людей – тих, хто стає патріотами своєї Батьківщини, і тих, хто стає невігласами свого життя та пам’яті загиблих заради них.

Микола ЗАКРЕВСЬКИЙ