Педагог із харизмою воїна

Категорія: ЛюдиМатеріали номера

Два місяці тому 37-літній Роман Засуха очолив Гребінківську гімназію, що на Васильківщині. Це історія сільського вчителя, який із першою мобілізаційною хвилею пішов захищати Україну, потрапив у полон, був там поранений. Розділити його долю вирішила і його дружина, вона обійшла чи не всі телеканали країни й навіть зацікавила деякі провідні ЗМІ світу. Історія нашого земляка, який не лише не зламався, а ще більше надихнувся ідеєю власної участі в розбудові нової України. Він точно знає: варто починати цю роботу з виховання в теперішніх дітях справжніх патріотів, які чітко розуміють життєве призначення і вміють досягати мети. Саме стіни рідної гімназії й створили той еліксир, що заспокоїв душу, дещо вгамував фізичні та моральні рани війни.

Навчав дітей історії, а потім сам учився воювати

– Наш заклад, де навчається 160 дітей із понад 10 сіл, відносно молодий, йому всього 15 років. А до 1967-го, коли існував Гребінківський район, тут був райком компартії, школа-восьмирічка, – розповідає директор, у кабінеті якого на видному місці стоять дві гітари й бронежилет. – Я працював учителем історії з перших днів заснування гімназії. Дуже пишаюся випускниками – троє з них навіть стали кумами. Приміром, Станіслав Робота, який став хрещеним батьком моєї доньки, є одним із керівників Управління інфраструктури Дніпропетровської ОДА, а доти був помічником народного депутата Ольги Богомолець, трудився в кол-центрі зі звільнення полонених в АП. Він допоміг витягнути нас із неволі. У полоні ми відчували підтримку, хоча вороги всіляко розхитували нашу психіку, повсякчас повторювали: ви в Україні нікому не потрібні, і на обмін годі сподіватися. Так підштовхували до співпраці з «молодими республіками».

27 березня 2014-го Роман Валерійович (учасник обох Майданів) уже був у війську – у складі 72-ї механізованої бригади, де у званні капітана (закінчив військову кафедру) став заступником командира 3-го батальйону. Після навчання і бойового злагодження 8 травня потрапив у район АТО. Саме тоді заварилася кривава «маріупольська каша». Співрозмовник брав участь в операції з деблокування держкордону. Спершу утримували блокпости й КСП у Волноваському районі, а потім попід Амвросіївкою. За кілька днів, коли їх змінили бійці 51-ї бригади, відбулося сумнозвісне знищення групи військових. Це справа рук ДРГ Безлера (Бєса), каже Роман Засуха, що приїхала на двох броньовиках і розстріляла людей практично впритул. Тоді була складна комунікація із сусідніми підрозділами й це далося взнаки. Нині такого не сталося б, упевнений він.

– У мене бракувало належного практичного досвіду, тому, як і побратими, щиро вірив комбату (позивний Кощій) як компетентному фахівцю, – зізнається учасник східної війни. – Він завше тримав нас у тонусі. Загалом тоді ми були босі й голі, це тепер уже налаштували непогане забезпечення. І несповна усвідомлювали, в яке середовище потрапили. Доволі повчальний випадок стався на початку кампанії. Ми прагнули якомога лояльніше поводитися з місцевими. А як інакше, вони ж співгромадяни! Якось літня жіночка принесла на блокпост 1-го батальйону борщику: мовляв, поїжте, дітки. За годину хлопців скрутило так, що не могли ворухнутися. Ротний, відчуваючи, що відключається, висмикнув чеку з гранати й затиснув її в руці. Гопота, яка прийшла за зброєю, відступила, не ризикнула. Та й наші швидко підоспіли.

Коли оголосили липневе перемир’я, декому, зокрема й Засухі, комбат дав відпуску. Один із колег мав їхати на власному авто, проте погано знав дорогу. Хлопці заблукали, включили навігатор у телефоні, але запізно. Натрапили під Мар’їнкою на ворожий блокпост. Їх поклали обличчям до землі. Так лежали півтори години. Потім зв’язали руки, заліпили скотчем очі, відібрали мобілки й доставили в Макіївку, у лігво Руської православної армії. Згодом «живими трофеями» опікувався «Оплот». Потім повезли до Бєса в Горлівку. Той збирав звідусіль наших офіцерів – хотів обміняти на Ольгу Кулигіну (російська агентеса, подруга Гіркіна, захоплена після жорстокого бою). І навіть їздив у Луганськ за Надією Савченко, перед тим наказавши підготувати льотчиці окрему кімнату. Та не встиг – посланці ФСБ виявилися спритнішими.

Відданість, яка рятує життя

Дружина, дізнавшись про полон Романа й побачивши сепаратистське відео першого допиту, вирішила їхати до нього.

– Коли нас «засвітили» у ЗМІ, виникло сподівання, що вдасться вижити, – згадує очільник гімназії. – А перші дві доби було непереливки. Неодноразово виводили на розстріл, катували. Якось приїхали представники російських і місцевих телеканалів, нас поставили перед камерами. Вимагали засвідчити, що буцімто командування наказувало стріляти по мирних мешканцях. Ногу прострелили, бо я не сказав під запис те, що треба. Потім пригрозили: не говоритиму за сценарієм, прострелять коліно й зроблять те саме з іншими. Я й удруге не випустив ні пари з уст щодо «фейкового наказу». Раптом у катів змінилися плани – нас завели в душ і потягли на прес-конференцію. Утім, навіть російські журналісти були шоковані жорстокістю щодо бранців.

– Оксана вирішила, що може мене врятувати, – продовжує колишній невільник. – Якось Безлер дав телефон і вимовив: сповістіть рідних про полон. Дружина тоді сказала Бєсу, що хоче приїхати. Той був не проти і навіть гарантував безпеку. Тоді ще курсували автобуси до Донецька. А вже звідти ватажок бойовиків обіцяв дати автосупровід. За Оксаною поїхали Бородай і Буржуй. Привезли її в Горлівку, де ми перебували в підвалі колишнього УБОЗу. До речі, з нами був полковник Роман Світан. Той мав диверсійну групу, яка в Донецьку підірвала залишену ЗСУ БМП. Його хтось «злив». Офіцеру під нігті заганяли голки, штиком пробили стегно й колупали, щоб він дав якісь покази. Бєс потім віддав його переговірнику Рубану без обміну, настільки фізичний стан полковника був поганим.

Момент приїзду дружини закарбувався в пам’яті назавше. Бранців тоді вивели в хол, прийшло і чимало озброєних бойовиків. Саме лив дощ. І от заходить Оксана – мокра, змучена. У приміщенні запанувала гробова тиша: невільники і сепаратисти, кожен про себе, імовірно, подумав: «А чи моя зважилася б на таке?». Відтоді ставлення до Засух змінилося. Їм навіть надали окрему кімнату, розконвоювали. Можливо, ця вражаюча відданість зберегла їм життя. Так вони разом, перенісши кілька обстрілів із «Градів», прожили місяць. Оксані довелося працювати на кухні з тамтешніми жінками. Вони казали: «У нас із Україною своєрідне розлучення». Потім, як повернулася, екс-бранка пропонувала їм переїхати з Горлівки до Гребінок. Та донечанки не захотіли…

– Дякуючи мамі Ользі й батькам двадцяти інших в’язнів, нас таки звільнили. Рідні обійшли безліч кабінетів у Міноборони, СБУ, Адміністрації Президента тощо. Зрештою, мама потрапила на прийом до Петра Порошенка, де він запевнив, що контролює звільнення бранців. Буквально за дві доби ми стали вільними, – пригадує Роман Валерійович. – Світлину зустрічі нашої групи з Президентом, коли ми обіймаємося з рідними, на першій шпальті розмістила «The New York Times».

Згадуючи спілкування з бойовиками, фронтовик каже, що вони сподівалися – усе станеться, як у Криму. Засух вартував дядько поважного віку. Довідавшись, що Роман учитель, той оповів: його донька теж педагог. Сказав, що смерті не боїться, бо з підліткового віку в шахті. Вони не стільки ображені на Україну, скільки стали жертвою пропаганди, яка розпочала вплив щонайменше 10 літ тому. У своїх аргументах той чоловік оперував настільки складними термінами, цифрами, висновками, що історик із Гребінок дивувався. І досі тисячі людей переконані, що «годують Київ», проте більшість із них не їздила далі Донбасу.

Роман Засуха мріє збудувати воркаут-майдан біля гімназії і спорткомплекс, такого закладу бракує. Райрада обіцяла допомогти, як і з заміною 46 старих вікон.

– Цей бронежилет побував у пеклі – то брата Євгена, який брав участь у боях у складі 128-ї окремої гірничо-піхотної бригади, – помітивши мій погляд, каже директор. – Як повернувся зі шпиталю, волонтери подарували броню та кевларову каску, а брат не мав цих речей. От я і відправив їх йому «Новою поштою». Женя приїхав за рік, пройшов котел під Дебальцевим, був розвідником і повернув облаштунки після завершення служби.

Геннадій КАРПЮК

Фото Володимира ДАВИДЕНКА

Копіювання, цитування, публікація і републікація або ж інше поширення авторських матеріалів, у т.ч. окремих частин текстів чи зображень (за винятком копіювання для приватного використання), розміщених на веб-ресурсах видання, без письмового дозволу «ЧК» забороняється і захищається Законом України «Про авторське право і суміжні права». Дозволяється цитування матеріалів без отримання попередньої згоди за умови розміщення у тексті обов’язкового посилання на «ЧК». Для інтернет-ресурсів є обов’язковим розміщення прямого, відкритого для пошукових систем гіперпосилання на цитовану статтю у тексті.