Військова присяга – не просто слова

Категорія: ЛюдиМатеріали номера

4

Збройний конфлікт на сході згуртував українців усього світу. Відчутно посилилася інформаційна підтримка та волонтерська допомога з-за кордону від наших колишніх співвітчизників і тих, хто лише тимчасово виїхав із країни в пошуках кращої долі. Окрім цього, сповнені патріотизмом і почуття боргу перед рідною країною, українці повертаються додому. Аби стати на бік справедливості, захистити свій по-справжньому рідний край.

Повітряний стрілок-радист за фахом, 52-річний Юрій Андрущенко – уродженець Чернігівщини. Власну військову кар’єру, ще до розвалу Радянського Союзу, розпочав в Україні: служив у Василькові та Одесі, 1987-го, був відряджений до Росії, на Далекий Схід. За чоловіком і татом-військовим, виїхала і молода родина Юрія: дружина Людмила та маленька донька Тетяна. Оселилися в Мурманську, дружина влаштувалася на роботу, донька пішла до місцевого дитячого садочка. Згодом отримали власне житло, народилася друга дитина – син Владислав.

–  В Україні, на Обухівщині, залишилися мати та брат, постійно підтримував із ними зв’язок. Улітку всією родиною приїжджали в гості. У ті роки взагалі не було ніяких проблем, де саме ти живеш, а у військових постійна зміна місця проживання тим більше була звичною, – згадує Юрій.

Як і виконання поставлених завдань за межами країни. 1990 року льотчика Андрущенка обрали в числі 120 інших найкращих претендентів з усього Радянського Союзу, для виконання місії в рамках військової підтримки Сирії в ірано-іракській війні.

– Наші аеродром і база розташовувалися в Дамаску. Виконували секретні завдання, робили повітряні коридори для літаків. Таким чином рік прослужив у Сирії, – розповідає Юрій.

ІНОЗЕМЦІ ДЛЯ УКРАЇНИ

Саме в той період на теренах СРСР розпочалися бурхливі події, перебудова, від’єднання республік.

– Про все дізнавалися лише із сюжетів телебачення, адже весь рік із рідними спілкувалися лише в листах. Повернувся восени 1991 року, коли більшість республік стали окремими незалежними державами, у тому числі – Україна. Після повернення із Сирії довго міркував: як бути далі? Адже фактично ми стали іноземцями для України. На сімейній раді вирішили залишитися в Мурманську, адже мали там житло, роботу, натомість тут – узагалі нічого, – розповідає Юрій.

Проте рідна країна все одно була в серці, думках, спогадах родини Андрущенків. Уважно стежили за інформацією в ЗМІ про все, що відбувається на Батьківщині, часто спілкувалися з рідними. Як і раніше, щоліта приїжджали до них родиною у відпустку.

– І обов’язково хоч на кілька тижнів до нашого Чорного моря! Адже на Далекому Сході моря холодні й літо більше схоже на ранню осінь, – каже співрозмовник.

Після звільнення в запас і виходу на військову пенсію 1997-го Юрій Андрущенко відкрив власний бізнес зі встановлення металопластикових вікон і дверей, який швидко став прибутковим. Донька та син подорослішали, створили свої родини, подарували Юрієві та його дружині Людмилі онуків. Здавалося, попереду – розмірене й досить передбачуване спокійне життя.

МАЙДАН УСЕ ЗМІНИВ

– Із самого початку Революції Гідності, дивлячись телевізійні новини, навіть не надавав цьому великого значення. Адже коли до цього приїжджав в Україну взагалі не відчував ніяких протестних настроїв у людей. Як сприймав російські новини? Усе, як чисту правду! І що тиснуть на права російськомовних і що бандерівці та «правосеки» радикально налаштовані стосовно мешканців Донбасу й росіян. Телефонував матері, брату, запитував, що там узагалі відбувається? У відповідь: «Та все нормально в нас! Приїжджай, сам побачиш!». Думав собі: «Ну як так? У нас по телевізору показують зовсім інше!». Єдине змушувало замислитися про те, що це неправда – слова моїх рідних. А остаточно все для себе зрозумів, коли сам узимку 2014 року приїхав на київський Майдан подивитися й підтримати брата, який брав участь у тих подіях. Це було в лютому, коли саме почалися перші розстріли протестувальників. Після чого – поїхав до Мурманська, де продовжував стежити за всім, що відбувається в Україні. Із захопленням Криму, першими збройними сутичками на Донбасі забрав дружину, документи й назавжди повернувся в Україну,– згадує Юрій.

Що робити в Україні, колишній військовий льотчик не вагався ані дня. Спочатку оформив українське громадянство, а поки чекав на документи, шукав можливості йти захищати інтереси Батьківщини в складі одного з добровольчих підрозділів, які навесні 2014 року формувалися на Київщині. Згодом разом із братом Миколою потрапив до батальйону міліції особливого призначення «Миротворець», де сумлінно служить і нині. За два роки служби разом із спецпідрозділом пройшов чи не всі гарячі точки буремного сходу і, запевняє, що йтиме з бойовими побратимами до самого кінця.

– Звісно, до повної перемоги, а там, сподіваюся, видно буде, що воно далі і як, – каже Андрущенко.

ПОЧАТИ «З НУЛЯ»

Насправді майбутнє його родини виглядає непевно. Разом із дружиною Людмилою проживає в родичів, у невеликому приватному будинку у Василькові. Сподівається, що як повноправний учасник бойових дій згодом отримає ділянку під будівництво власного житла. Людмила вже призвичаїлася до життя на новому місці,  влаштувалася працювати медсестрою до місцевої лікарні.

–  Наша трикімнатна квартира, що залишилася в Мурманську, напевне, пропаде, адже зареєстрована на мене, а діти мають власне окреме житло. Донька та син навряд чи колись переїдуть в Україну, у Тетяни чоловік росіянин, у Владислава дружина – росіянка, у них там уже своє життя, – каже Юрій.

Юрію повертатися до Мурманська тепер уже взагалі не можна.

– Коли там дізналися, що виїхав із дружиною і підтримую Україну, почали утискати сина. Він пішов моїми стопами, робив кар’єру військового в одній із артилерійських частин. Перервали контракт і звільнили зі збройних сил. Унаслідок чого в нас із ним певний час був конфлікт. І навіть нині трохи на мене ображається, адже й досі не може знайти собі достойну роботу. Натомість у доньки – навпаки проблем немає, вона працює в ресторані, власник якого й не приховує, що підтримує Україну. Багато друзів, знайомих відвернулися, поміж собою називають бандерівцем і фашистом. Навіть не намагався їх переконати в зворотному, немає сенсу. Люди живуть тим, що бачать по телевізору! З’їздити до Мурманська теж не можу, небезпечно. Думаю, затримають ще в аеропорту. Тож, до Росії дорога мені тепер надовго закрита, – розповідає Юрій.

Ще однією проблемою, для тепер уже українського воїна, є оформлення військової пенсії з усіма вислугами за роки служби на Півночі та Сирії, на території України. Адже, виїжджаючи з Росії 2014 року, із зрозумілих причин, не зміг забрати особову справу та решту необхідних документів.

Як у колишнього кадрового російського військового, що не з чуток знає про устрій і військову тактику тамтешніх військ, цікавимося в Юрія, як від самого початку розцінює бойові дії на Донбасі?

– Два роки тому, повірте, якби хотіли, пішли б набагато далі! А нині просто не зможуть цього зробити, тому що наша армія вже зміцніла й забезпечення вийшло на відповідний рівень. Однак спочатку, дійсно, могли за три дні дійти до Києва. Як у Карабаху та Криму, – каже він.

– Не шкодуєте, що 2014 року вчинили саме так?

– Спочатку було дуже важко. Ви навіть не уявляєте, як це – покинути все й приїхати на порожнє місце, починати все знову. Тим більше, коли тобі вже за 50. Але про це зовсім не шкодую, адже моя совість чиста. Та й за 27 років Росія так і не стала мені рідною, завжди вважав своєю Батьківщиною Україну! І навіть 1991 року спеціально приїжджав, аби скласти присягу на вірність нашій державі. А військова присяга – це не просто обіцянка чи порожні слова, – каже Юрій.

Анастасія АВДЄЄВА

Копіювання, цитування, публікація і републікація або ж інше поширення авторських матеріалів, у т.ч. окремих частин текстів чи зображень (за винятком копіювання для приватного використання), розміщених на веб-ресурсах видання, без письмового дозволу «ЧК» забороняється і захищається Законом України «Про авторське право і суміжні права». Дозволяється цитування матеріалів без отримання попередньої згоди за умови розміщення у тексті обов’язкового посилання на «ЧК». Для інтернет-ресурсів є обов’язковим розміщення прямого, відкритого для пошукових систем гіперпосилання на цитовану статтю у тексті.