Три роки на «передовій»

Категорія: ЛюдиМатеріали номера

DSCN4650

Наприкінці 2012 року на Київщині почали створювати центри первинної медико-санітарної допомоги, що є своєрідною передовою медичної реформи. У Василькові місію розбудови не знаної досі структури доручили зовсім молодій особі. Практично вчорашня студентка й інтерн, не місцева людина, яка, проте, швидко завоювала авторитет знавця своєї справи, стала керівником завдяки, на перший погляд, випадковому збігу обставин, а не якихось видатних якостей. Утім, ближче знайомство з головлікарем згаданого комунального закладу Ярославою Августинович говорить про неабиякий особистісний потенціал.

 Допомога ближньому через подолання страху в лікаря

Ярослава Ігорівна зростала в родині сільських учителів у Зарічненському районі Рівненщини, закінчила із золотою медаллю школу, проте й досі не знає, що, насправді, спонукало її стати медиком. Кілька років поспіль марила погонами – дуже хотіла навчатися у виші МВС, а потім працювати в «органах». Почасти мріяла про міліцейську кар’єру, приміряючи перед дзеркалом кітель батька, який був воєнруком. Але батьки висловили категоричне «ні». Старшокласниці потрібно було обирати стезю. Можливо, дався взнаки приклад бабусі, яка все життя працювала медсестрою в райлікарні, і відмінниця подає документи у вінницький і столичний медичні виші. Позаяк перший справив краще естетичне враження, виникло бажання здобувати науку лікування там. І саме на педіатричному факультеті.

Ярослава аж до шостого курсу ніяк не могла визначитися зі спеціалізацією. Бачила своє призначення мало не на кожній клінічній кафедрі. Аж поки наприкінці навчання не вподобала фах дитячого отоларинголога. Парадокс у тім, що це кафедра, яку дівчина найбільше не любила. Імовірно, через жорсткі вимоги її педагогічного складу. Про що зараз анітрохи не жалкує.

– Інтернатуру проходила в Рівному, у дитячій обласній лікарні. Спершу було лячно навіть дивитися в бік операційної, де горить світло й оперують хворого, – пригадує Августинович. – Спочатку відважилася на спостереження за маніпуляціями колег. Звикала до крові та криків, оскільки ще кілька років тому застосовували не таку, як нині, досконалу місцеву анестезію. Після першої операції вийшла змоклою від поту: дитину прив’язували, а голову тримала санітарка, щоб малий не надто крутився. Хоча йшлося про доволі просту процедуру. Удруге теж стало зле, але вчилася опановувати себе. Шлях у медика до допомоги ближньому йде через подолання страху в самого лікаря. За тиждень заввідділом запросив асистувати під час аденотомії. Нині дещо кумедно згадувати, як забігаю до ординаторської, хапаю підручник і енергійно перечитую, які дії робитиму. Але все вийшло чудово. Я стала постійно асистувати, а за кілька тижнів мені вже асистував заввідділом. І ось нарешті довірили сповна мого пацієнта. Дуже хвилювалася. Цього десятилітнього хлопчика пам’ятаю досі.

Пані Ярослава впевнена, що наріжний камінь її професії – природний хист до спілкування з дітьми: із ними потрібно домовлятися, шукатити підходи. Якщо ввійти у довіру, тоді не треба нікого зв’язувати, кричати, нервуватися, доводячи когось і себе до істерії. Батьки почасти дивувалися, як молодій лікарці вдається так швидко знаходити контакт із їхніми чадами.

– У мене завше є цукерки, печиво для найменших пацієнтів. Постійні, так би мовити, клієнти добре знають: за гарну поведінку на них очікує солодкий бонус чи розмальовка, олівець, – оприлюднює секрет комунікації із малими головлікар. – Удруге дитина не плакатиме. Якщо верещатиме, звісно, напружуватиме зв’язки, розчервоніється, потече з носа, а це спотворює реальну картину стану здоров’я. Інколи на входження в довіру витрачаєш у рази більше часу, аніж власне на огляд. Але такі «жертви» варті результату.

 За час реформи ми вирішили лише 10 відсотків проблем 

На роботу до Василькова Августинович потрапила цілком випадково – у цьому місті мешкає її подруга-одногрупниця, яку почасти навідувала. Після закінчення інтернатури 2011 року вона довідалася, що місцевій лікарні потрібен дитячий отоларинголог. Влаштувалася без проблем.

– Тоді стартувала реформа медичної галузі. Я працювала півтора року у Васильківській дитячій поліклініці, і коли постало питання створення Центру первинної медико-санітарної допомоги, мене викликав головлікар райлікарні, – розповідає співрозмовниця. – І сказав, що на посаду очільника центру потрібна активна людина, яка братиме участь у реформуванні й керуватиме закладом зі штатом у 560 працівників. Він запропонував мою кандидатуру. На той час у мене не було не лише керівного, а й професійного досвіду. Напевно, зважилася, бо не розуміла, на що погоджуюся. Та коли почала «варитися» у тому котлі проблем, зрозуміла серйозність і вагу посади. Треба було за лічені дні подбати про ухвалення статуту, отримання ліцензії на медичну практику, реєстрацію юридичної особи тощо. Ми першими в області все це зробили. Наш департамент у КОДА відправляв із районів переймати досвід до Василькова, приїздили також із Умані й Хмельницького.

Становлення давалося тяжко, адже починали практично з нуля. Приміром, тодішній голова РДА зі своєї приймальні віддав комп’ютер у центр ПМСД. А з меблів у них були…два стільчики з поламаними ніжками! Августинович, як вона каже, «із гордо простягнутою рукою», поїхала в банки, до керівників підприємств, бізнесменів і просила допомоги. Хоч мало кого знала, бо не місцева. Отак поволі назбирали більшу частину офісних облаштунків. Звісно, на благому шляху наближення медичного сервісу до населення ще чимало підводних каменів нерозуміння, заздрощів і просто небажання конструктивно працювати в новому форматі.

Ярослава Августинович – головний фахівець-консультант Національної медичної палати України за спеціальністю «Загальна практика-сімейна медицина», також є заступником голови НМП.

– У НМП ми спілкуємося з народними депутатами, колегами, урядниками і вносимо пропозиції задля змін у галузі, – зауважує пані Ярослава. – Я не хочу, щоб діти з України десь їхали за кращою долею, бо відчуваю частку відповідальності за країну. І як би не було важко, вже нині треба шукати ресурс розвитку медицини, яка завше перебуває на периферії інтересу влади. Соромно й за те, що нині думають у народі й говорять у ЗМІ про медиків. Треба все змінювати. Робота лише починається: за час реформи ми лише на 10 відсотків запитань і проблем дали відповідь та вирішили їх. Новий виклик – децентралізація, де доволі туманною є перспектива фінансування громадами наших потреб, оскільки економічна спроможність останніх кардинально різна.

 У відпустку – до зони АТО

Спілкуючись, наш журналіст довідався, що героїня матеріалу днями повернулася з АТО, де провела місяць власної відпустки як медик-волонтер. Вона була лікарем-добровольцем на прифронтовому терені Луганщини в складі Першого добровольчого мобільного шпиталю (ПДМШ). Відпускні кошти лікар витратила на придбання медикаментів.

Проект цьогоріч почали реалізовувати в співпраці з МОЗ, Міноборони, Генштабом ЗСУ та РНБО. Концептуально це адаптація американської системи Forward Surgical Teams до реалій війни на сході України. Запровадження FST у США дозволило досягти показника в 97 відсотків виживання поранених завдяки наближенню кваліфікованої меддопомоги ближче до фронту. У лютому НМП підписала меморандум про співпрацю з ПДМШ і заміщення вакантних посад військових медиків у зоні АТО цивільними фахівцями.

– Я поїхала в першу ротацію проекту для того, аби допомогти здолати кризу з нестачею до 70 відсотків медиків у зоні АТО. Там бракує тренерів, які навчають азам тактичної медицини: як надавати першу меддопомогу, зупиняти кровотечу. Перебувала в одному з артилерійських підрозділів – тридцять днів у бліндажах і лісі, де практично немає мобільного зв’язку. Ми з колегами в доступній формі ділилися знаннями. Хоча дехто мене налаштовував, що перейматимуться лише тим, що рятуватиму вояків від впливу алкоголю. Але, принаймні в цьому підрозділі, таких проблем не було. Навпаки, хлопці змайстрували турніки, імпровізовані тренажери, де гантелями і штангами слугували підручні предмети на кшталт коліс від вантажівок. Чимало люду там, за можливості, займається годинами. Словом, чим можу, допомагаю фронту: маю знання й трішки сміливості, хоч і не багата на гроші…

Геннадій КАРПЮК

Копіювання, цитування, публікація і републікація або ж інше поширення авторських матеріалів, у т.ч. окремих частин текстів чи зображень (за винятком копіювання для приватного використання), розміщених на веб-ресурсах видання, без письмового дозволу «ЧК» забороняється і захищається Законом України «Про авторське право і суміжні права». Дозволяється цитування матеріалів без отримання попередньої згоди за умови розміщення у тексті обов’язкового посилання на «ЧК». Для інтернет-ресурсів є обов’язковим розміщення прямого, відкритого для пошукових систем гіперпосилання на цитовану статтю у тексті.