Світлана та Віталій Білоножко: 80 пісень для двох

Категорія: КультураЛюдиМатеріали номера

_DSC9637

 - У чому секрет Вашої  родини?

Світлана:  Завжди пам’ятаю про те, що чоловіка треба нагодувати, що обов’язково треба бути йому другом, завжди вислухати і почути. Але я й не забуваю про те, що  маю гарно виглядати. І на сцені глядачі повинні бачити мене лише в гарній формі. Тому не лінуюся робити зарядку, зробити собі якусь маску для обличчя, багато не їм. У мене на все вистачає часу. А діти, в нас двоє синів, кажуть: «Мамо, ти ніколи не сидиш і ніколи не ходиш, ти увесь час бігаєш!».

Віталій: А я вважаю, що кожен чоловік має бути мисливцем, самцем.  Якщо ти дітей народив, то  маєш дати їм освіту і допомогти знайти своє місце в житті.  Це дуже відповідальна і серйозна справа.

 - Віталію, кажуть, коли Ви зустрічалися зі Світланою, встигли одружитися і розлучитися з іноземкою?

Та то ще в армії було! Нас з ансамблем пісні й танцю Збройних Сил відправили на гастролі в Африку, в Сомалі. У часи Радянського Союзу це була дружня нам країна. Але там такі закони, про які нам не розповіли. Сказали лише: «Підтримуйте дружбу, роздавайте сувеніри». Я купив різних календариків, листівки з видами Києва, ризькі та московські парфуми, шоколадки. І після концерту, наступного дня, в нас була зустріч із місцевими мешканцями. Я одній із африканських красунь подарував кілька шоколадок та парфуми, а вона мене повела кудись за собою коридорами театру, в якому ми виступали. На ходу ще й обіймала, цілувала, ну а я, молоденький солдатик, і не проти. Підсунули мені якогось папірця підписати, і жінка відвела мене назад, до концертної зали. Я підійшов до перекладача і запитую, що це я підписав? А він мені каже: «О, вітаю! Вона тепер твоя дружина, ти  маєш її забрати з собою в Радянський Союз». З’ясовується, за місцевими законами, якщо чоловік дарує жінці подарунки, то так він пропонує одружитися з нею. То в мене був такий кумедний перший шлюб…

 - Скільки пісень ви записали дуетом?

Світлана: Пісень 80, і вони усі про нас. Перша пісня дуетом була «Щоб ти щасливий був». З неї усе й почалося. Її крутили по телебаченню, багато листів із замовленням на неї надсилали.

Віталій: А потім я забрав Світлану з телебачення, і ми записали блок з п’яти-шести  пісень, які  на концертах завжди співали удвох.

          – Відтоді ви завжди удвох виступаєте, чи в кожного є й окремі концерти?

Віталій: Світлана – актриса, вона може десь вести концерти, якісь програми, а я в цих концертах можу співати. А коли в нас сольний концерт, то  виїжджаємо вдвох. По-різному буває.

 - В 90-х роках не рідкість були концерти, за які розраховувалися бартером. Ви якось згадували, що одного разу свиню заробили.

Віталій Хіба одну? У ті часи, коли були порожні прилавки, ми з багатьма артистами їздили на так звані «свинячі концерти» і не по одній свині привозили. Кожному артисту по свині,  мішку цукру,  мішку борошна, мед. Усім потрібно було сім’ї годувати. Бувало таке, що й горілкою розраховувалися, то ми десятки тих ящиків возили. Потім це було  в  нагоді на Новий рік та різні свята…

Раніше ми їздили курортними містечкам:  Трускавець,  Хмельник, а нині там, по-перше, людей стало менше, а, по-друге, люди не ходять на концерти. Тому що в них грошей немає. Нещодавно в Колі Баскова був концерт, то зала був не повна.  Пригадую, як ми співали в Національному банку України, то я сміявся: «Стою на золоті з грошима,  а співаю,  як птах, безкоштовно».

 - Розкажіть про свій заміський будинок

Віталій: Перший будинок  побудував у 1989 році. Якось передчував, що країна розвалюється, Союзу не буде. А не буде Союзу, не буде спільної економіки, спільних грошей. То я за ті гроші, що мав, купив будівельних матеріалів і побудував будинок у Хотові.

Світлана: Віталик сам робив проект будинку, керував  будівництвом, і дерева там усі ним були посаджені. Спочатку там ми жили, потім Віталик маму туди перевіз. Коли мама померла, будинок став якимсь чужим для нас, і ми його продали. А потім узяли ділянку зі шматком берегу під Конча-Заспою, намили собі територію і побудували будинок, де нині й живемо. У нас усе скромно, але  зроблено з любов’ю.

 - Знаю,  розводите  птахів  і  риб.

Віталій: Так, я дочекався того часу, коли можу собі це дозволити. В нас є озеро з  лебедями, де я розводжу червоних коропів, японських карасів, в саду – 20 павичів, пару сотень різних декоративних голубів.  Буває, годуєш лебедя кілька років, а у нього крила виросли, побачив, що клин летить лебединий і за ним. Буває, що фазани вилітають. Буває, що у Дніпро тікають  карасі і коропи, але мені це приємно. В мене навпроти два полковника живуть, то вони мені кажуть: « Віталію, ми піймали ваших  карасиків у сіточку». А я кажу: «Та навіщо ж у сіточку? Я хотів, щоб вони у Дніпро пішли!». А павичі так кричать, що сусіди казали, що, напевно, Білоножки мавп тримають… (сміється) Вони такі красиві, але в них такий неприємний  крик.

Я зранку, прокидаюся і одразу йду до птахів, потім їду на роботу, а увечері, якщо не пізно повертаюся, то теж іду на них подивитися.

До мене днями приїхав знайомий професор, то я йому подарував чотирьох павичів, кількох фазанів і з десяток голубів. То я за це попросив дві монетки, адже інакше не можна.

 - Світлано, а ви підтримуєте захоплення чоловіка?

Я хотіла б, щоб він більше приділяв уваги творчості. А так, коли є вільна хвилька, він одразу йде до птахів. Але це краса справді неймовірна.

-      А у вас яке хобі?

-      Я вирощую зелень. У нас є і земельна ділянка, але саме зелень я вирощую з особливою любов’ю. В мене і петрушка є, і базилік, і руккола, і салат, і кріп. Усе люблю, що корисно. Нариваю усього потрошку, ріжу в миску і роблю смачний салат.

-      А великі компанії часто збираються?

Віталій: Приїхати у гості бажаючих багато, але в нас на  гулянки зовсім немає часу. Ми й самі буваємо або рано-вранці або пізно увечері вдома.

Світлана: Найтепліші дні, коли уся родина збирається разом, приїжджають наші сини, невістка, онуки Світлана та Віталік. Велика родина і успішна творчість-це вершина щастя.

 Христина Брянцева