«70 відсотків смертельних випадків на війни це «дурні» каліцтва й смерті»

Ветерани афганської війни, здебільшого, звиклися з не надто уважним ставленням до себе, багато чого переусвідомили, але, як і належить справжнім героям, не зламалися під натиском образ, жахливих спогадів, що не покидають їх роками. Чимало ветеранів-афганців брали участь у подіях Майдану Гідності, а нині – відстоюють незалежність рідної країни в зоні АТО. Один із них – 57-річний житель села Горенка Києво-Святошинського району Віктор Аврам, який пройшов увесь майдан у складі 8-ї афганської сотні, а згодом, разом із сином, відслужив у лавах 11-го окремого мотопіхотного батальйону «Київська Русь».

Вікторе Валентиновичу, в які роки служили в Афганістані?

Із 1986-го до1988-го року. У 18 років за призовом потрапив до 3-го гірськострілецького батальйону 181-го полку. Пішов солдатом, повернувся в званні старшини. Побував майже в усіх гарячих точках Афганістану: Панджшер, Чірікар, Хайратон та інші, окрім Кандагару. Зазвичай проводили операції, що тривали 2-3 тижні, і йшли за наказом далі.

Що найболісніше згадується нині?

Будь-яке повернення в спогади й розуміння того, що якісь рішення чи накази були неправильними, завдають великої травми. До речі, після Афгану лише тому й пішов здобувати вищу освіту, аби відволіктися. Не всім удалося залишитися нормальними людьми, багато хлопців замкнулися в собі, не зуміли повністю адаптуватися до цивільного життя. Тоді нині, після участі в АТО, робив для себе певні висновки, і мушу сказати, що 70 відсотків смертельних випадків на війни це «дурні» каліцтва смерті. В Афгані багато людей були доведені до відчаю обставинами, керівництвом, «дідами»-дембелями. Або проявляли показну хоробрість, певну наївність, коли без бронежилетів ішли в кишлаки чи місцеві лавки, так звані дукани. Ми були для них людьми іншої віри, тому – уже вороги. Хоча були й такі, хто нормально спілкувався, навіть допомагав. Потрібно також сказати, що Радянський Союз багато хорошого зробив для них: побудували школи, дороги. За місцевим календарем ми служили в 1365 році. Отака різниця в часі! Вона відчувалася в усіх аспектах життя, і люди зрозуміли, що можуть жити інакше. Багато хто з афганців згодом поїхав навчатися до Радянського Союзу.

Забезпечення достатнім було?

Чесно кажучи, гріх скаржитися, пішли служити з усім необхідним, мали гірські костюми, светри, шапки, спеціальне взуття, спальні мішки. Горні сухпайки, які не йдуть ні в яке порівняння з тими, які нині отримують бійці АТО. А зброя, між тим, була та сама, з якою нині воюють наші бійці на Донбасі. Кожен солдат отримував зарплату, нам її спеціальними чеками з червоною смужкою видавали. У залежності від звання та посади 7-18 чеків на місяць, ними можна було розрахуватися у валютних магазинах. Але ми їх майже не витрачали, бо, насправді, це були не такі великі суми. На сім чеків можна було придбати хіба що солодощі якісь, воду. Дотримувалися традиції збирати гроші для тих, хто йшов на дембель, аби могли привезти в подарунок рідним речі, яких не було в Радянському Союзі. Уявляєте, що таке годинник «Сейко» чи відеомагнітофон «Шарп» у 80-ті роки? Скидалися грошима й допомагали одне одному. Так купив собі на згадку дипломат за 50 чеків.

Яким було повернення додому?

Здавалося, усе змінилося за ці два роки служби. Хоча насправді не було ніяких змін, то просто ми все по-іншому сприймали через тривалу відсутність цивілізації. Адже за два роки служби всього місяць-півтора були в розташуванні полку, решту – у горах і на завданнях. Тому й вражало звичайне життя: транспорт, люди, квіти. Пам’ятаю, згадував, як користуватися телефоном, рука весь час тягнулася за рацією. Протягом двох років після повернення, почувши різкі звуки, падав на землю.

Чи надавалася психологічна допомога тим, хто повернувся з війни?

У мене своя позиція щодо цього. Психологічно наркомана може вилікувати лише колишній наркоман, алкоголіка – колишній алкоголік. Як може людині, яка отримала дуже серйозну психологічну травму, допомогти теоретик?! Тож і пішов навчатися, аби відволіктися від важких спогадів і думок. Хоча навіть із часом, який минув після того, не можу сказати, що більше не маю тривожних думок. Різні події, зустрічі все одно мимоволі повертають до спогадів.

Як зустрічала своїх героїв держава, яка, власне, і відправила вас воювати в чужі краї?

Дали «корочку» учасника бойових дій, руку потисли, побажали щасливої життєвої дороги. Пробував працювати, потім закінчив училище, бо водити вмів, а прав не мав. 89-го році повністю втратив слух, 2,5 року лікувався, зробив операцію. А потім Радянській Союз почав розвалюватися.

Удалося повністю відновити слух?

Досі є певні проблеми. У дечому вони, звісно, заважають. Під час служби в АТО, коли відбувалися обстріли з далеких відстаней, призвичаївся орієнтувався на поведінку молодих бійців. Бо до того бувало: усі раптово схопилися й побігли, а ти нічого не почув, сидиш, думаєш, що ти маєш робити в цей момент.

Як вас допустили до служби?

Досвід зіграв велику роль. Йшов служити в підрозділ, де був мій син. Навряд чи б мене щось утримало. До цього чотири місяці їздив на передову як волонтер, допомагав не лише11-му батальйону, а й іншим підрозділам. Хотілося підтримати, допомогти, аби син менше ризикував. Чогось навчити, щось пояснити, чомусь завадити. Він, звісно, негативно сприйняв мою ініціативу. Одна річ офіцера слухатися, а інша – батька. Причому він був ще й старшим за званням. Я– старшина, а він закінчив в університеті військову кафедру, мав звання молодшого лейтенанта, згодом лейтенанта отримав. Півроку служили в одному взводі. Проте я не лише до нього по-батьківськи ставився, а й до інших молодих хлопців. Адже вони ще зовсім діти, по 20-22 роки.

Якою запам’ятали цю війну?

Патріотизм, очі палають, хлопці мають бажання захищати Батьківщину, але в той час підготовка була на вкрай низькому рівні. Це нині наші мають пристойний рівень, але якою ціною він нам усім дався? Стільки поранених, загиблих. Але за ці два з половиною роки, якби держава хотіла мати сильну армію, її можна було б сформувати. У кожному підрозділі майже 20 відсотків висококласних воїнів, фізично і, головне, морально готових воювати. Натомість, примусом мобілізують тих, хто не приносить ніякої користі на війні й повертаються не зовсім повноцінними психічно. Виникло навіть нове поняття – «чотирьохсотий». Це бійці, які не можуть перебороти свій страх, усіляко уникають служби, ховаються по шпиталях. Увесь цей час, за законом, на його місце не можна взяти іншу людину. Дійшло до того, що, скажімо, з 10 чоловік задачі можуть виконувати лише 5-6. То уявіть масштаби проблеми для підрозділів чисельністю в 150 або 700 чоловік? А так звані «аватари» це взагалі неймовірна шкода, якої ви собі навіть не можете уявити.

В Афганістані такого не було?

Який може бути хронічний алкоголізм у 18 років? Наркомани були, і вони ними стали вже там. Це хлопці, які психологічно не витримували, а різних наркотичних речовин у вільному доступі було багато. Хтось просто побавився, а хтось і міцно «присів». Усе одно це не йде ні в яке порівняння з тим, хто пиячить більшу частину свого життя, а потім в 40-50 років йде служити. Радянська армія була показовою, постійно брала участь у якихось бойових діях і мала гарну підготовку. А нині на передову потрапляє людина, яка вистріляла перед цим 10 патронів, ви розумієте, що це не солдат?! У будь-якій нештатній ситуації такий боєць розгубиться. Різного роду домовленості дуже впливають, коли бачиш, як калічать хлопців, а ти не можеш за них відповісти. Саме так було під Донецьким аеропортом у Авдіївці, коли по нас гатили з важкої артилерії, а ти повинен просто ховатися у відповідь. Це приниження, адже здатні були дати гідну відсіч, а не ховатися, як комаха, у землю й терпіти або вивозити поранених хлопців, які, на відміну від тебе, не встигли сховатися. Це психологічна травма на все життя.

Як вирішили проблему забезпечення?

Знаючи обстановку, продав машину й повністю забезпечив усім необхідним себе та сина.

Після участі в АТО зуміли самореалізувати?

Мрію хоч щось змінити в цій державі. Тому що відбувається те саме, що й 30 років тому, коли політики використали хлопців, які воювали, у власних цілях. Нині в Україні діє 350 ветеранських організацій, виникають нові. Разом з однодумцями створили Всеукраїнське ветеранське громадське об’єднання «Київська Русь», поставив собі завдання об’єднати всі існуючі організації ветеранів бойових дій. Разом багато чого можна досягти. Із 90-х років є членом правління Святошинської спілки ветеранів Афганістану. Є певний досвід, враховані й помилки. Ветеранський рух тримається на особистому стрижні голів таких організацій, а державі воно непотрібно.

Розмову вела Христина БРЯНЦЕВА