Мирослав СЛАБОШПИЦЬКИЙ: «Позитивні зміни в українському кіно вже настали»

«У Радянському Союзі існувала приказка, що в нас є фільми хороші, є погані, а є кіностудії Довженка. Тобто повний відстій. І це дійсно було так»

Протягом двох останніх років художній фільм «Плем’я» українського режисера Мирослава Слабошпицького, був справжнім тріумфатором престижних кінофестивалів в усьому світі. 2014-го стрічка отримала три призи із чотирьох можливих на Каннському кінофестивалі, а згодом – низку нагород у різних номінаціях на кінофестивалях в Італії, Франції, Великобританії, Бельгії, США та інших країнах. Нині відомий режисер працює над новим фільмом, який присвячено звичайним людям, які працюють у Чорнобильській зоні. І, як зазначив у розмові з кореспондентом «ЧК», сподівається, що його найбільші успіхи та перемоги ще попереду.

Звісно, фільм «Плем’я» став справжнім проривом і безпрецедентною історією для українського кінематографу. Із часів Незалежності в нас не було жодного фільму з такою кількістю нагород. Але й до «Племені» в мене були певні досягнення, ще 2009-го мій короткометражний фільм «Діагноз» потрапив на «Берліналє», 2010-го – фільм «Глухота». 2012-го за картина «Ядерні відходи» отримала нагороду на Міжнародному кінофестивалі в Локарно. І це був найголовніший здобуток українського кіно того року.

Чи завжди знаходили підтримку з боку Державної агенції з питань кіно, Міністерства культури?

Одного разу лише мав неприємну історію. Свого часу була така Ганна Чміль, яка очолювала Державну агенцію з питань кіно. Пані – функціонер комуністичної партії й за час свого правління буквально «заморозила» український кінематограф. А я завжди, не зважаючи на те, що вона була головним моїм кіноначальником, відверто говорив їй в обличчя, що вона «зло» на цій посаді. Але це було правдою! Адже їй вдалося в кінематографі незалежної України втримати комуністично-брежнєвський дух і загальмувати ціле покоління кіношників, які через це стартували на 10 років пізніше, ніж мали б. Я в їхньому числі. Щоденно брав участь у власній битві за можливість знімати своє кіно. А потім відбулася цифрова революція, з’явилися цифрові фотоапарати, камери, і люди почали знімати. Тоді вже всім було плювати на пані Чміль і державні кіностудії, що власне й привело до їхнього подальшого занепаду.

Нині клімат в українькому кінематографі сприяє молодим талантам, і як далеко нам ще до справжнього європейського рівня?

Звісно, найпотужніше кіно розвинене у європейських країнах, зокрема у Франції та Німеччині. Світовий кінематограф узагалі побудовано на двох моделях: європейській – де кіно, разом з іншими мистецькими напрямками, є культурою й підтримується коштом платників податків. Та американській, де кіно є бізнесом, і все робиться завдяки приватним коштам. Якби я був початківцем, можливо, і ризикнув би поїхати до Німеччини чи Франції, де виділяються великі кошти на кіновиробництво. Водночас там можна безкоштовно отримати режисерську освіту. Але мало шансів, що ти станеш такою великою зіркою, як це може бути в Америці.

Вам надходили пропозиції із-за океану?

Маю менеджерів і агента в Лос-Анджелесі. Тож, теоретично можливо колись зніму американський фільм. Причому не шукав тих агентів, вони самі мене знайшли, коли зняв «Плем’я». Це агенція «САА», яка займається просуванням Бреда Пітта, Стівена Спілберга, Девіда Бекхема та інших зірок.

А коли, на ваш погляд, в українському кінематографі настануть позитивні зміни?

На мій погляд, ці позитивні зміни в нас настали ще років п’ять-шість тому! Коли Державну агенцію з питань кіно очолила Катерина Копилова і було впроваджено систему, завдяки якій державні кіностудії поставили у один ряд із недержавними. Це сприяло виникненню класу незалежних продюсерів, а також дало можливість знімати багатьом молодим режисерам. Власне, завдяки цьому було повністю зруйнувано «совок» у кіно. Тобто, тоді дали всім шанс себе проявити. І нині, за головування Пилипа Іллєнка, ця традиція має своє продовження. Відбувається нарощування темпів кіновиробництва, і якщо цьому ніхто не заважатиме, то буде сенс.

Але все одно постійною проблемою є недостатнє фінансування.

Звісно, є певні обмеження. Скажімо, у нашій країні дуже складно зняти блокбастер, однак кіно все одно фінансується. Є інші нюанси: бюрократія тощо. Раніше кіно взагалі не знімали або знімали таке, якого ніхто не бачив. За місяць має відбутися засідання експертів, і мушу сказати, що серед поданих сценаріїв є чимало цікавих, і швидше за усе вони будуть фінансово підтримані.

Існує думка, що тривалий час проблемним був також менталітет українських глядачів, які не надто цікавилися вітчизняним кіно, надавали перевагу зарубіжному.

Ця історія має початок ще з радянських часів, коли будь-яка продукція із-за кордону вважалася кращою. Якщо говорити саме про українське кіно, то в тому ж Радянському Союзі існувала приказка, що в нас є фільми хороші, є погані, а є кіностудії Довженка. Тобто, повний відстій. І це дійсно було так. Роботи Юрія Іллєнка, Сергія Параджанова, Леоніда Бикова це виняток, а з рештою на студії Довженко знімалося ідеологічне, виробниче кіно. У дусі товариша Суслова. Скажімо, про конфлікт начальника цеху й парторга заводу. Між тим, не вважаю правильним принцип, дивитися наше, бо воно наше. У світі глобальна конкуренція, обирають кращих. Це нормально.

На якому етапі нині перебуває робота над вашим новим фільмом? І чому стрічка, присвячена мешканцям Чорнобильської зони, має назву «Люксембург»?

Для мене ця місцевість, де вахтовим методом працює майже п’ять тисяч людей, є своєрідною міні-моделлю країни. А Чорнобильська зона за площею дорівнює території Люксембургу. Робота над фільмом триває вже півтора року, коли завершимо – поки що не беруся сказати. Адже, усі сцени знімаємо саме там, а це режимний об’єкт з охороною, колючим дротом та автоматниками, де пересуватися можна лише із супроводом. Тому організація зйомок є доволі складною і знімальний процес відбувається дуже повільно: ретельна підготовка, багато репетицій, водночас досі триває кастинг на другорядні ролі. Вдячні, що нас підтримує Державне агентство з управління зоною відчуження. Над фільмом працює практично вся та сама команда, що над «Племенем». Це команда однодумців, і щодо цього мені дійсно дуже пощастило.

Хто фінансує проект?

Фінансування відбувається за принципом: «із миру по нитці». «Люксембург» – це спільна продукція, 50 відсотків взяло на себе Державне агентство України з питань кіно, решту: німецька компанія «Тандем», різні організації з Франції, Норвегії, Нідерландів, США.

Акторів із гучними іменами залучали?

Таких не буде, тому що з точки зору інтернаціонального ринку: найбільша зірка і, скажімо, Василь Петренко це одне й те саме обличчя. Немає сенсу. А ще мені самому подобається відкривати нові імена. Завдяки кастингу, який оголосили через Фейсбук, отримали понад 3000 анкет. Проводимо відбір акторів безпосередньо в Чорнобильській зоні, тому що для нас дуже важлива правдивість. Тож, деякі мешканці зони зіграють у фільмі самих себе. Із великим ентузіазмом кастинги сприйняли й працівники зони відчуження.

Це ваша принципова позиція не знімати відомих акторів?

Чому? У мене знімалися актори Сергій Гаврилюк і Світлана Штанько у фільмі «Ядерні відходи». Пересторог щодо того – актор він чи ні, немає, важливіший певний хімічний процес, коли ти спочатку сам закохуєшся в людину, персонаж і розумієш, що глядачу теж не нудно буде дивитися на нього майже дві години.

Як щодо можливих ризиків під час зйомок у зоні відчуження?

Ризики для акторів, знімальної групи мінімізовані. Тому що існують правила техніки безпеки, є люди, які супроводжують, проводиться постійний дозиметричні контроль. Ми самі розуміємо, де можна знімати, де ні.

То що тепер маєте на меті, можливо «Оскар»?

Хто й що б не казав, але отримати «Оскар» мріє кожен кінорежисер. Я не виняток. Однак жодна премія або звання для мене не є знаком того, що після них можна спочивати на лаврах. Навпаки. Знаєте, як кажуть у світі кінематографу? Ти хороший саме на стільки, наскільки вдалою була твоя крайня робота.

Розмову вела Анастасія АВДЄЄВА