Пастка для ста тисяч воїнів

Восени 1941 року поблизу села Веселинівка ( у 41-му – Скопці) загинули десятки тисяч радянських солдат під час так званої Київської операції. Дороги, якими відступали наші вояки, позначені на військових мапах. А насправді, ніяких доріг не було – суцільні болота, що стали для воїнів Червоної армії смертельною пасткою. Історики називають цю місцевість «Баришівським казаном», бо тут під авіаударами німецьких літаків 37-ма армія (до якої увійшли 147, 171, 175, 206, 284 і 295 стрілецькі дивізії Київського укріпленого району, артилерійські й інші з’єднання й частини) потрапила у своєрідне кільце. Техніка грузла в багнюці, і люди не мали шансів на порятунок. За радянських часів факти про ці події замовчувалися, тому про масштаби трагедії можемо тільки здогадуватися.

Як усе було

Звертаючи з траси Київ – Харків на Переяслав-Хмельницький, за кілька кілометрів в’їжджаємо до Веселинівки. Сьогодні – це звичайне українське село, що лежить серед пагорбів і зачаровує своєю красою, широкими, зеленими полями. Хороша асфальтована дорога приводить нас до оселі Володимира Бабенка, батько якого, Василь Петрович, багато розповідав сину про війну.

Учасники експедиції розглядають знайдені речі радянських солдат

– Татові тоді було 14 років, – розповідає Володимир, – за його спогадами, це сталося в середині вересня. Усю ніч люди чули, як розривалися авіаснаряди, але саму Веселинівку не бомбардували. Зранку батько пішов подивитися, що сталося. За кілька кілометрів від села він побачив погорілу техніку, незліченну кількість мертвих вояків. Узяв пару гранат, гвинтівку, каску, та по дорозі натрапив на німецьких офіцерів, які його відлупцювали батогом і все відібрали. А ще, розповідав, що напередодні село п’ять чи шість разів переходило від наших до німців, такі тут були сильні бої.

Василь Бабенко разом із двома друзями знайшли на околиці 45– міліметрову протитанкову гармату. Заряджали снарядами, стріляли, а потім ховалися в скирту сіна.

Наймолодший учасник експедиції - 14-річний Дмитро Білаш з Умані бере участь в подібних заходах вже два роки. Батьки спокійно відпускають сина у “поля”, бо знають, що хлопець займається серйозною справою

Дід нашого співрозмовника, Петро Прохорович, воював ще в громадянську війну. А от у Велику Вітчизняну в перший місяць потрапив у полон, згодом перебував у Дарницькому таборі для військовополонених. Тоді, за німецькими законами, якщо родичі впізнавали полоненого, його відпускали. Прийшла якась жінка шукати свого чоловіка, не знайшла, але чомусь вибрала собі Петра. Хоча вона його не знала. Так йому вдалося вижити на війні. Отакі примхи людської долі.

У пошуках забутих імен

За селом нині проводяться пошукові роботи останків загиблих солдат. Серед поля височіє величезний брезентовий намет із надписом «Штаб», звідти лунають пісні воєнного періоду. Поряд, біля лавки, лежать знахідки після розкопок: «смертний» медальйон якогось бійця, солдатський ремінь, патрони для гвинтівки, мала саперна лопатка в шкіряному чохлі, три ручні гранати РГД-33 із запалами, ножни від штик-ножа до гвинтівки СВТ-38/40 і до неї ж магазин, а також ліхтарик, офіцерська лінійка, рація. За кількадесят метрів від цих речей розгорнуто наметовий табір. Праворуч від штабу – їдальня, кухня, душ.

Це пошукова вахта «Пам’ять жива», що здійснює ВГО «Союз «Народна пам’ять».

– Два роки тому виникла ідея об’єднати пошукові організації, так і з’явився наш «Союз…», – розповідає голова правління Ярослав Жилкін. – Ми буваємо не тільки в Україні, а й в Росії, Німеччині, країнах Прибалтики. За цей час здійснили 950 пошукових експедицій, в яких виявили останки 2000 загиблих. 175 нам вдалося ідентифікувати.

У таборі працює майже сорок пошуковців – із Волині, Закарпаття, Одеси, Дніпропетровська, Луганська, є й наші земляки. Для всіх робота в експедиції – поклик душі. Хтось спеціально підбирає для цього відпустку, хтось приїжджає на вихідні. Різного віку та соціального статусу: студенти, пенсіонери, бізнесмени, робітники…

– У нас є професійні історики, археологи. Саме тому ще не було жодної вахти, аби ми нічого не знайшли, – розповідає керівник пошукової вахти Володимир Дорофєєв.

Усі матеріальні цінності передаються до місцевих музеїв. Кожну знахідку детально описують, документують. А якщо вдається знайти родичів загиблих, то це взагалі справжня перемога.

Найменший член експедиції – Дмитро Білаш з Умані, якому днями виповнилося 14 років, уже два роки займається цим. Каже, що дуже любить історію, а участь в експедиціях поглиблює знання. Батьки спокійно відпускають сина у «поля», бо знають, що він займається серйозною справою. У майбутньому Дмитрик мріє стати науковцем-фізиком.

Пошуковці п’ють морквяний чай (бо його доводилося вживати радянським солдатам у 41-му році) і обговорюють результати перших розкопок.

– Ми знайшли останки десятьох солдат, двох з яких ідентифікували. Два сержанти: Гаврилов і Литовченко. У першого знайшли відзнаку Робітничо-селянської Червоної армії, у другого – «смертну капсулу», куди солдати вкладали папірець зі своїми даними.

За твердженням археолога, цього солдата поранили у вилицю

Вирушаємо й ми на місце розкопок, і за 20 хвилин паркуємо автомобіль на узбіччі дороги, бо метрів за тридцять бачимо скупчення людей. На полі, засіяному кукурудзою, вириті дві ями півтора-два метри завглибшки та метра зо три завширшки. Підходимо ближче – у кожній працюють люди з маленькими щіточками та іншими інструментами.

– Тут спішити не треба, щоб не нашкодити, – пояснює нам Олександр, який уже кілька годин сидить в ямі навколішки. – Робота важка, сильно болять ноги, але воно того варте.

У «його» ямі – залишки двох вояків.

– У цього (Олександр указує на ближнього до нас вояка) роздроблений череп. Очевидно, він отримав поранення в ліву вилицю. Руки лежать так, наче від закривав ними обличчя, намагався вгамувати біль. А от інший, швидше за все, був поранений у живіт. Він лежить на боку, ноги підігнуті. Але можна сказати, що вони встигли повоювати. У одного з них знайшли німецьке лезо, значить хлопчина десь здобув його в бою.

Археологи поїхали до табору на шикування, а ми поверталися до Києва вражені тим, скільки ще радянських солдат лежать серед полів нашої країни. Але, завдяки пошуковим роботам, сподіваємося, що хтось із них, бодай через 70 років, повернеться «додому», до своїх родичів.

Ярослав ТИМОШИК

Фото Лади БОНДАРЕНКО