На нинішній день відомо, що під час сутичок у столиці загинуло щонайменше десятеро мешканців Київської області. «ЧК» побував у Димері Вишгородського району, де мешкав один із героїв Майдану, який загинув, 58-річний Володимир Кіщук

Усього чотири доби не дожив Володимир до свого дня народження. Його тіло знайшли в столичному Будинку офіцерів, після трагічного протистояння 18 лютого, біля Верховної Ради. Обставини загибелі чоловіка з’ясовує слідство.

«Я маю бути там, на Майдані»

Зранку, 18 лютого, Володимир Кіщук сказав, що не може більше сидіти вдома, коли вирішується доля держави. Завів машину, туди плигнула його улюблена собака Урма, і поїхав до Києва.

Вулиця Горького, де мешкав Володимир Юрійович, знаходиться майже в центрі міста. Добротний триповерховий будинок видно здалеку. На першому поверсі господар облаштував досить великий, навіть за міськими мірками, магазин. Перед входом – великий критий майданчик, де рівнесенькими рядочками вишикувалися господарські й будівельні товари. Усередині магазину – різноманітні інструменти й побутова техніка. Відразу впадає в око європейський порядок, що панує скрізь: від охайної цегляної кладки будинку до дбайливо розвішаних табличок із інформацією про кількість і технічні характеристики товарів.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Поховання Героя Майдану як привід для політчвар?

– Він був унікальною людиною, – говорить продавчиня магазину Галина Ігнатенко. – У селі казали: «Кіщук робить навіки». Нещодавно сюди приходили односельці. Більшість із них – постійні наші покупці. Згадували, як господар не просто продавав, а давав точну інструкцію, як використовувати той чи інший матеріал або інструмент. Останнім часом, коли дивився телевізор, постійно казав, що має бути там, на Майдані. Возив туди продукти й гроші. У той «проклятий» вівторок, об 11-й, телефонував мені, казав, що розпочинається справжня війна. Приблизно о 12-й розмовляв із молодшою донькою Олею. Коли приїхали постачальники товару, ми почали телефонувати йому, але ніхто не відповідав. Поки акумулятор на його телефоні не сів. Мабуть, Володимир Юрійович був тоді вже неживий…

«Батько – із родини репресованих»

Як розповідають друзі, зранку, 18 лютого, Володимир Кіщук сказав, що не може більше сидіти вдома, коли вирішується доля держави. Завів машину, туди плигнула його улюблена собака Урма, і поїхав до Києва. Біля метро «Героїв Дніпра» залишив машину із собакою та помчав у центр міста на метро. Там він мав зустрітися з двоюрідною сестрою Ганною, яка приїхала із західної України підтримати Майдан.

У день нашого приїзду в Димер більшість близьких родичів Володимира перебувала в Києві. У дні жалоби вони вирішили побувати там, де він загинув. Із ними поїхала й молодша донька Оля, учениця Димерської гімназії. А старших дітей, Юрія й Тетяну, повсякденні клопоти затримали в селищі.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Мешканці області, які загинули під час сутичок у Києві

– Батько навчив мене всьому, що сам умів, у нього були золоті руки. Він був зварником за фахом. Тепер я теж заробляю на життя цією професією,– розповідає, ледь втримуючи сльози, тридцятитрьохрічний Юрій Кіщук – Він був чуйною людиною, допомагав усім, хто до нього звертався. Навіть надсилав кошти в центр для безпритульних тварин у селі Федорівці… Кажуть, того дня загинув одним із перших…

– Наш батько з родини репресованих, – продовжує старша донька Тетяна Петровська. – Бабусю Марію Мусіївну та дідуся Юрія Васильовича доля звела в Челябінській колонії, де вони відсиділи 10 років за зв’язки з УПА. Побралися, потім родичі покликали їх у Запорізьку область, там народився батько. Але скоро молода родина повернулася на батьківщину бабусі, у Вишгородський район. Купили чверть хатини в Димері. Жили дуже бідно, навіть їжі не вистачало, і батька на якийсь час віддали до дитячого будинку. Він часто казав, що в нього все є тому, що колись не було нічого. Прокидався і починав працювати ще до сходу сонця. Йому постійно не вистачало часу, завжди поспішав. Вірив в Україну без корупції, з нормальним законодавством, справедливими податками. Мріяв, щоб держава вступила у Євросоюз. Вважав, що це найкраще майбутнє для його онуків, Дмитра і Ярослава.

Донька загиблого Тетяна із сином Ярославом

«Вибухали гранати, але чомусь ніхто не боявся»

–У нас поважали Володю Кіщука, – розповів односелець Йосип Решко. – У той трагічний ранок теж був біля Верховної Ради, тримав національний прапор із надписом «Димер». Ми, односельці, тулилися одне до одного. Володя того дня пішов окремо. Усі очікували, які закони ухвалить Верховна Рада. Спочатку все було спокійно. Кордоном перед Радою стояли внутрішні війська, за ними «Беркут», а далі – «тітушки». Люди перегукувалися, вигукували «Слава Україні!». Було багато виступаючих від опозиції. Залазили на мікроавтобус, у гучномовці закликали до мирної акції, щоб не провокували. І раптом із-за спин «Беркута» у нас полетіло каміння й димо-шумові гранати. Люди почали розбирати бруківку в парку й жбурляти у відповідь. Потім принесли пляшки з «коктейлями Молотова» і розпочалося взаємне «бомбардування». Гранати вибухали практично в усьому Маріїнському парку. Часто потрапляли в натовп, який просто спостерігав за тим, що відбувається. Але чомусь ніхто не боявся, ті, у кого не було касок, шукали, чим прикрити голову. Це тривало приблизно півгодини. Раптово, як і розпочалося, протистояння вщухло. У цей момент мені зателефонував син, щоб я з ним зустрівся біля метро «Арсенальна». І я відійшов. Ще встиг із «тітушками» поспілкуватися. Запитав, навіщо сюди приїхали. Але гнітило відчуття великої бійні. Уже пізно ввечері приїхав додому й дізнався, що Володю вбили… Треба вулицю Горького, на якій він мешкав, перейменувати на вулицю Кіщука, він того вартий.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Над могилою загиблого під час сутичок у Києві Сергія Бондарєва вчинено наругу

Олександр Литвиненко

Фото Володимира Давиденка