Поїхали на перекладних!

Пошта XIX століття не лише передавала кореспонденцію, пресу, грошові перекази й посилки, але й перевозила пасажирів.

Різні способи передачі листів і посилок існували й за часів Київської Русі, і в козацьку добу. Але централізована пошта, із упорядкованими дорогами, станціями та фіксованими тарифами за послуги на Київщині зародилася 345 років тому. Навесні 1669 року гетьман Лівобережної України Дем’ян Многогрішний підписав із московським урядом угоду – так звані «Глухівські договірні статті». Один із пунктів документа передбачав і створення пошти. А перший поштовий тракт провели від Санкт-Петербурга до Києва й далі, до Білої Церкви. Про це «ЧК» дізнався, завітавши до поштової станції XIX століття, розташованої на території Національного історико-етнографічного заповідника «Переяслав».

Валдайські дзвіночки попереджають про поштовий екіпаж

У цьому симпатичному блакитно-зеленому будиночку впродовж багатьох десятиліть жив і працював станційний доглядач, відпочивали після дороги ямщики та пасажири. Із появою залізниці станція втратила своє значення, а близько 20 років тому будівлю, що стояла в центрі Переяслава, хотіли знести для розширення дороги. І лише завдяки клопотанню колишнього директора заповідника «Переяслав» Михайла Сікорського хату розібрали та склали, як конструктор, щоб потім облаштувати музей.

Шарабан слугував для тривалих подорожей, бо в ньому була окрема полиця для багажу

– Колись основною функцією пошти було саме перевезення пасажирів, а станції працювали, як вокзали, – розповідає директор Київської обласної дирекції УДППЗ «Укрпошта» Анатолій Лепикаш, який разом із журналістами завітав до будинку-музею. – Станції розташовувалися вздовж поштових трактів, у середньому на відстані 30-40 верст одна від одної. Станційний доглядач – чиновник найнижчого рангу – зустрічав подорожуючих, робив записи в реєстраційному журналі, надавав коней. Користуватися послугами пошти можна було лише за наявності так званих подорожніх. Це документ, який засвідчував особу людини та обов’язково мету подорожі. Під склом можна побачити копії подорожніх Миколи Гоголя й Тараса Шевченка, які бували в цих краях.

Без цього документа Тарас Шевченко не міг би їхати в поштовому екіпажі

У «канцелярії», за важким столом, чиновник приймав подорожуючих, у другій кімнаті жив сам, третя була для пасажирів (могли там випити чаю, поїсти, але лишитися на ночівлю не мали права). А в четвертій кімнаті відпочивали ямщики. У «червоному куті» стоїть розкладний похідний іконостас – колись його брали із собою козаки, ідучи бити ворога. Під лавкою, біля дверей, можна випробувати «диво конструкторської думки» – спеціальний дерев’яний пристрій для того, щоб знімати взуття, не нагинаючись. Поряд – невеличке коване відро, на вигляд, як звичайне, але важить8 кілограмів! На полиці – музичні інструменти, на яких ямщики «затягували» у вільну хвилину свої задумливі мелодії. На стінах висить різноманітна збруя. Дуга з валдайськими дзвіночками, які переливалися різними мелодіями, здалеку, за декілька верст, попереджала станційного доглядача про приїзд поштового екіпажу. І чиновник устигав підготуватися до зустрічі «клієнтів». А вони, як стверджують історики, найчастіше були не в кращому гуморі.

Так колись виглядало робоче місце станційного доглядача

– Дороги тоді були страшні: то яма, то канава, – сміється керівник Музею народної архітектури та побуту Середньої Наддніпрянщини – філії Національного історико-етнографічного заповідника «Переяслав» Микола Шкіра. – І на кому «зло зривали» усі подорожуючі? На поштовому доглядачеві! Особливо, якщо коней не було, бо перед цим проїхав генерал і всіх коней забрав. Тоді подорожуючий мусив лишатися на ночівлю в ближчій до станції хаті. Звісно, платив із власної кишені.

Ласкаво просимо до музею!

Надіслати листа – що 8 буханців хліба купити

Послуги поштовиків були не з дешевих. Із пасажира брали в середньому дві копійки за версту й дві за кожного наданого коня. А пересилання листа вартувало 10 копійок. Для прикладу, буханець хліба продавали за 1,2 копійки, корова на кінець XIX століття могла коштувати 4-5 карбованців, хату можна було купити за 150-250 карбованців.

– Коней видавали відповідно до рангу подорожуючого, – додає Анатолій Лепикаш. – Генерал-фельдмаршал, скажімо, мав право вимагати 20 коней, чиновник третього класу – 12, чиновники 9-14 класів могли отримати 3, решта нижчих чинів – по 2. Щоб задовольнити потреби пасажирів, у стайнях однієї станції тримали приблизно 60 коней.

Розкішний, як за тих часів, транспортний засіб, – фаетон

Вибір «карет», на яких люди подорожували 150-200 років тому, був не дуже великий. Узимку пасажирів возили на санях, найчастіше відкритих. Люди закутувалися в кожухи, так і рятувалися від снігу й морозу. А сани люкс-класу, у яких сніг не падає на голову, нагадували бабусину шафу, лише розміром менші. Шарабан, на якому возили пасажирів улітку, вважався «крутим». На відміну від звичайного селянського возу, у якому на бруківці можна всю душу витрусити, він мав ресори, які трохи пом’якшували нерівності шляху. А найдорожчим транспортним засобом колись був фаетон. Важкий, металевий корпус, шкіряний верх для захисту від вітру та дощу, гумові наліпки на колеса – це могли собі дозволити лише дуже багаті особи.

Ямщик давав клятву, що не буде красти

Цікаво, що ямщиком міг служити далеко не кожен бажаючий. Священнослужитель подавав рекомендації, де мало бути вісім підписів односельчан, і лише з таким документом кандидатуру приймали на розгляд.

– Ямщик давав клятву, що він не буде красти чи ображати подорожуючих, а має захищати пасажирів і сумлінно виконувати свої обов’язки, – пояснює Микола Шкіра. – У царських указах зазначалося, щоб ямщик, проїжджаючи населеним пунктом, не гнав коней, не бив людей батогом, не давив перехожих. Бо коли вулицею мчав генеральський екіпаж, то «високий чин» міг і людину збити, і селянський віз перекинути без жодних докорів сумління. (До речі, саме з таких указів і приписів формувалися потім майбутні правила дорожнього руху). Транспортний засіб мав долати 8 верст на годину (верста = 1,06 кілометра). А взимку, коли сніг вирівнював дорогу, сани могли «гнати» зі швидкістю 12 верст на годину.

А як сьогодні?

Відтоді, як на Київщині виникла залізниця, пошта втратила функцію державного перевізника. Нині поштовики надають півсотні послуг, зокрема, нині за їхньої допомоги можна навіть оформити документи для отримання пенсій і субсидій.