“Чорне від диму обличчя, напівпритомний погляд… Зрозумів, що чоловік помирає”

Рятувальник Олександр Туровець про те, як під час пожежі віддав потерпілому власний дихальний апарат; порятунок рибалки, який примерз до криги, страх, біль і радість життя.

Справжні герої не літають небом у червоно-синьому трико, з величезною літерою «S» на грудях. Вони не вміють проходити крізь стіни та жонглювати вантажівками. Справжні герої користуються маршруткою, купують картоплю в супермаркеті, смажать яєчню й роблять уроки з дітьми. Вони вміють дивитися в очі власному страху, вселяти в інших спокій під час паніки та витягати людей із вогню і води, ризикуючи своїм життям. І є серед них люди, про яких знає не лише Київщина, а й уся країна.

Ми каменем пішли на дно…

Помічник начальника зміни оперативно-координаційного центру ГУ ДСНС (Біла Церква), майор служби цивільного захисту Олександр Туровець героєм себе не вважає. Пояснює, що просто виконує свою роботу.

- Авжеж, а дипломи, подяки, відзнака «За відвагу в надзвичайній ситуації» і звання «Герой-рятувальник року», отримане 2009, - це випадковість? – цікавимося в майора.

Тоді 35-річний чоловік розповідає, що «героя» отримав за порятунок мешканця Житніх Гір (Рокитнянський район), який провалився під кригу в лютому 2009 року. Рибалка – дядько за 50 років – добряче випив і, не знаючи місцевості, намагався ловити рибу проти ночі.

- Пізно ввечері на наш пульт надійшло повідомлення від рятувальників човникової станції, що на річці Рось людина провалилася під лід і прохає про допомогу, - пригадує Олександр Туровець. – Ми приїхали, ліхтарями висвітлили. У 15 метрах від берега побачили у воді чоловіка, який уже не кричав, а просто хрипів. Лід був пористий, ламкий, небезпечний, просто так не підійдеш. Тоді я – найлегший у караулі - обв’язався мотузкою і поповз до пролому. Двоє моїх товаришів тримали мотузку на березі. Не діставшись до чоловіка метрів сім, теж провалився у воду – крига не витримала. Хлопці смикають: давай витягнемо тебе. Я відповідаю, що все гаразд. І пливу до чоловіка в крижаній воді, ламаючи лід перед собою ліктями. Поки доплив, шкіру на руках обідрав… Рибалка майже непритомний був, а над водою тримався лише тому, що примерз до криги! Він, коли провалився, чомусь поклав руки на лід, як зразковий учень за партою. Мороз так і «прихопив» мокрий одяг. Я вчепився за комір його бушлата, відірвав чоловіка від криги, але на плаву ми не втрималися. Чоловік був немаленький – за 120 кілограмів, ще й чоботи, бушлат, фуфайка, усе пообмерзало… Ми каменем пішли на дно. А далі – як у фільмах показують: світло, а потім темно, темно, і все… Розплющив очі, коли вже був на березі. Небо над головою, хлопці намагаються зняти з нас мокрий одяг, під’їхала «швидка». Ну, думаю, живі, слава Богу.

Рятувальникам часто доводиться лізти в крижану воду

Уже згодом друзі запитували в Олександра, чого він не розтиснув пальці, коли зрозумів, що рибалка йде на дно? Рятувальники на березі не змогли втримати двох людей, але одного Олександра витягнули б стовідсотково, без «захоплюючої прогулянки» на дно водойми. На це герой лише знизує плечима. Каже, що вирішальної миті про це не думав, усе робив автоматично.

- Не переймайтеся, усе нормально закінчилося, - сміється мій співрозмовник. – Живі всі. Витягли нас хлопці, а дядько так задуб, що вже не рухався. Закляк від холоду, скрутився в положенні ембріона, руки, ноги спазмовано. Медики його не змогли «розгорнути» - так і повезли до лікарні, не знявши мокрого одягу. Більше цього чоловіка не бачив. Знаю лише, що за кілька днів його виписали з лікарні, і він поїхав додому.

Жінка з п’ятого поверху збиралася стрибати на асфальт

Важливо! Під час пожежі не треба панікувати. Якщо дим іде зі сходів, у жодному разі не можна виходити з квартири (звісно, якщо це не перший поверх). Якщо відчинити двері, дим під тиском увірветься в приміщення, і людина набере повні легені смертельного газу. За статистикою, більшість гине не від вогню, а від ядухи. Тому потрібно перебувати в квартирі, накинути мокру ковдру на двері, щоб отрута не потрапила до приміщення, і чекати, поки вас врятують. Коли побачите в дворі пожежну машину, дати про себе знати з вікна чи балкону.

Утім, немолодий рибалка – не єдиний у списку врятованих Олександром. Виносячи людей із охоплених вогнем приміщень, майор служби цивільного захисту не раз віддавав потерпілим власний дихальний апарат. Хоча інструкція це категорично забороняє. Річ у тім, що поролон, пінопласт, утеплювачі для труб, усі сучасні меблі містять синильну кислоту, яка під час горіння активно виділяється. Буває так, що диму мало, а концентрація надзвичайно отруйної речовини висока. І вже після першого вдиху людина починає «пливти», втрачає орієнтацію в просторі. А після двох-трьох вдихів – смерть.

Коли рятувальник заходить в охоплений полум’ям будинок, забуває про страх

- Усе розпочиналося, як звичайна пожежа в підвальному приміщенні, - пригадує рятувальник. - Ми виїхали караулом до будинку на вулиці Східній, почали гасити вогонь. Як згодом з’ясувалося, у підвалі мешкало двоє людей без певного місця проживання: грілися, готували їжу. У підвалі загорілася обшивка труб. Дим вентиляційною трубою пішов до сусіднього під’їзду, і люди почали панікувати, відчиняти двері квартир, вибігати на сходи, мало не з вікон вистрибували з криками «рятуйте» - замість того, аби сидіти в квартирах і чекати, поки їх виведуть.

«Рятуйте» кричала й жінка з балкона п’ятого поверху. Вона навіть збиралася стрибнути разом із онукою – просто на асфальт. Щоб запобігти трагедії, Олександр миттєво піднявся драбиною та зняв бабусю й дівчинку. І вже на землі, відкашлявшись від диму, жінка сказала, що десь у квартирі залишився її чоловік Віктор…

- Де шукати його, не знав, - каже рятувальник. – Рухався у під’їзді майже напомацки, аж поки не натрапив на людину, яка лежала на сходах. Чорне від диму обличчя, напівпритомний погляд… Зрозумів, що чоловік помирає – йому катастрофічно не вистачало повітря. Ще буквально півхвилини, і все, медики нічого не вдіють. Тому глибоко вдихнув, зняв свою кисневу маску та вдягнув на чоловіка. І той відразу почав оживати. Але ще потрібно було пробігти три поверхи вниз. Я сховав обличчя в комір бушлата, намагався дихати крізь амуніцію. Не видно нічого, дим усюди. Але це не найстрашніше. Будинки в нас однотипові, за 18 років роботи всі нюанси вивчив. Тому якщо хочеш жити, просто біжи… Рвонув сходами, а дядько важкий – кілограмів сто. Якоїсь миті промайнуло: ну все, просто не дотягну його на собі. Якби він повністю непритомний був, то ми б там удвох і залишилися. Але Віктор почав дихати крізь маску, мені допомагати, потроху ноги пересувати. А потім відчув, що сам непритомнію…

На роботі так не посидиш. Хіба що для гарного кадру!

Подолавши поверх, Олександр зустрів у під’їзді колег, які терміново дали рятувальникові маску. Прийшовши до тями на лавці під будинком, герой не подався до лікарні. Він і далі бігав поверхами, рятував людей. На другий день далися взнаки отруєння чадним газом і синильною кислотою. Страшенно боліла голова, «смикало» серце, мучив кашель до блювоти, а легені ніби хтось роздирав гачками.

- Ми виїжджаємо на різні випадки. Буває, кицьок із дерев знімаємо, а що робити? – сміється рятувальник. – Хоч це й не пожежа, не вибух, не ДТП. Але люди не сплять, хвилюються за своїх улюбленців, і ми допомагаємо. У цьому році вже довелося п’ять котів спустити на землю. «Задоволення» рідкісне! Ти лізеш, а тварина в істериці, шипить, кричить, кігті розпускає, дряпається, лише встигай обличчя ховати. Поки знімеш, він із переляку «дякую» скаже багато разів!

- Наступний день після пожежі – майже завжди такий, - розводить руками майор. – Нічого не вдієш. Бо тієї гидоти, що літає в повітрі, все одно отримаєш по повній програмі. Так, дихальні апарати в нас є, але кисню вистачає лише на 40 хвилин. І ти не завжди встигаєш усе зробити за цей час…

«Династія» вогнеборців

Непросту професію пожежника Олександр обрав у восьмирічному віці – коли несподівано для всіх «рвонув» Чорнобиль. Річ у тім, що практично всі родичі маленького Сашка або безпосередньо гасили пожежу на ЧАЕС, або були ліквідаторами. Першу «радіаційної» ночі мобілізували батька, – він працював водієм автоколони. А рідні дядьки хлопчика, брати Шаврії - Леонід, Іван, Петро - чергували саме в тому караулі, який першим гасив пожежу на Чорнобильській АЕС. На щастя, усі троє вогнеборців вижили, хоча й лишилися інвалідами внаслідок променевої хвороби.

- Коли дядьки у формі приходили до нас у гості, відразу відчувалося: офіцер – це сила. Це людина честі, захисник, той, хто має мужність, робить щось по-справжньому важливе для інших людей. Тож змалку хотів бути як мої дядьки, пишався, захоплювався ними. Який там кухар чи будівельник? Лише військовий!- каже Олександр Петрович.

Чорнобильський пам’ятник «тим, хто врятував світ» увічнює подвиг і братів Шавріїв. Маленький Сашко захоплювався рідними дядьками, які першими гасили вогонь на ЧАЕС

За словами рятувальника, він ніколи не шкодував про вибір професії. Хоча складних моментів – хоч відбавляй. Коли горить підвал, і в тебе є лише 40 хвилин, щоб зайти туди, не знаючи планування, знайти джерело вогню, погасити, врятувати людей, повернутися назад, за видимості 10 сантиметрів від ліхтаря – це не кожен витримає.

Щоб завжди бути в гарній формі, рятувальники регулярно тренуються. Збоку це виглядає весело: серйозні дорослі чоловіки «катають» на собі одне одного – це вони ніби виносять «потерпілих».

- Ага, смішно, коли тебе везуть, а коли ти тягнеш когось важкого, ще й із дихальним апаратом (обладнання важить 24 кілограми. – Авт.), то не дуже, - зауважує Олександр.

Розповідає, що в караулі має бути як мінімум один рятувальник малого зросту, який зможе пролізти в будь-яку шпарину. І один здоровань, щоб одним ударом міг вибити двері. Інші мають бути просто дуже витривалими. Тоді така команда здатна виконати будь-яку роботу!

Розмова «про життя»

- Олександре Петровичу, невже ви не боїтеся загинути, коли віддаєте кисневу маску іншій людині?

- Страх виникає потім. А коли потрапляю в дим, про себе просто не думаю. Узагалі. Ніби вмикається інший режим сприйняття світу. Є робота, яку треба виконати. Є люди, яких треба врятувати. Нехай це ризик, але інакше не можу. Жити потрібно лише за совістю, щоб не було соромно перед самим собою за жоден вчинок, хвилину. Інакше це не життя. Тому – глибокий вдих, і вперед, із надією на диво.

- Що для вас найстрашніше?

- Коли гинуть люди, яких міг би врятувати. Буває, що до потерпілого просто фізично немає доступу, ніяк не дістатися. Докладаєш титанічних зусиль, і все марно. А коли нарешті доступ є, з’ясовується, що не встигли, і людині жодна реанімація вже не допоможе. Після таких випадків дуже складно. Це боляче, вражає до глибини. Але не можна давати горю, відчаю заполонити серце. Маєш знайти в собі сили, щоб жити далі. Є батьки, дружина, дев’ятирічна донька, заради яких потрібно жити. Є інші люди, які потребують твоєї допомоги.

- Що найбільше тішить у житті?

- Життя!

- З усіма небезпеками, труднощами?

- Звичайно. Треба радіти тому, що є. Ти живий, дихаєш, ходиш, любиш. Поряд рідні й друзі, навколо прекрасний світ – такий різний, щедрий на несподіванки. А можна не помічати нічого, бути постійно невдоволеним, скаржитися, шукати винних… Мине час, і людина побачить, що насправді все, що лишилося позаду – то й було щастя.

- Ви щаслива людина?

- Безумовно!

Наталія РОТАЙ

Фото з родинного архіву Олександра Туровця