Катерина Степанкова: «Наш дім завжди був інтернаціональним»

Донька знаменитого подружжя народних артистів Ади Роговцевої та Костянтина Степанкова, у минулому актриса театру Романа Віктюка, режисер Театру драми та комедії на Лівому березі, нині співпрацює зі столичним театром «Сузір’я». Родина важко пережила втрату батька – Костя Петровича, що пішов із життя десять років тому, а згодом і брата та сина Костянтина, який помер від невиліковної хвороби. Спогадами про рідних, власний творчий шлях, Катерина Степанкова поділилася із «ЧК».

Доля мені подарувала неймовірне дитинство. Але брат іноді казав, що мені навпаки не пощастило, бо народилася запізно й не знаю веселої та смішної мами. Справді, батьки були вже затребувані, міцно зайняті й заклопотані. Їх знала в обличчя вся країна. Братове дитинство було іншим. Тоді на запитання: «Ким ви працюєте?» мама соромилася відповідати правду. Навіщо, коли не пізнають. Відповідала: «Пульмонологом», адже про туберкульоз, виходивши Костя Петровича, знала все. А я народилася другою дитиною в родині двох реалізованих, визнаних акторів. Велика квартира на Пушкінській, поблизу театру російської драми, – дім нашої родини, а крім того – притулок, їдальня, клуб за інтересами для маминих і батькових колег, їхніх студентів і друзів, наших із Костиком товаришів. Місця вистачало всім. А свята збирали в нашій хаті українську творчу еліту: Іван Миколайчук, Борис Брондуков, Іван Гаврилюк, Георгій Якутович, Анатолій Фуженко. Гостинність батьків зробила дім таким собі клубом. Гастролі російських, грузинських, прибалтійських театрів приводили до нашої хати чудових акторів, і пісні звучали польською, вірменською, навіть грецькою мовами! Наш дім завжди був інтернаціональним щодо гостей, поваги до їхніх мов та культур, але передусім він був україноцентричним. Із тих розмов і посиденьок можна було винести ґрунтовні знання з української історії, фольклору, літератури, не кажучи вже про кіно і театр. Нинішній державний гімн я, п’ятирічна, почула вперше сидячи під столом. Батько та Іван Миколайчук повернулися з чергової художньої ради, яка вкотре щось заборонила. Вони сиділи розпачливо за столом і тихенько співали якусь пісню. Я з-під столу слухала, а потім спитала: «А що це ви співали?». Батько лише відмахнувся: «Воно тобі не треба!». Адже в ті роки було так: перший куплет співаєш, на другому – тебе вже везуть на розмову в КДБ.

12-тирічна Катерина Степанкова з батьками, 1984 рік

Знамениті батьки часто знаходили час на вас із братом?

Батько виїздив у знімальні експедиції, його могло з місяць-два не бути вдома. Коли повертався, давав собі відпочинок. Майже не виходив із дому, відлежувався, багато читав. А я лягала йому на плече й читала разом із ним. І без усіляких спеціалізованих курсів навчилася швидкочитанню, тому що треба було встигати прочитати сторінку разом із ним. Також любив розгадувати кросворди, я йому допомагала. А якщо траплявся вільний час у всієї родини, грали в «Ерудит». Костя з дитинства працював у кіно, влітку разом із батьком їздив в експедиції. Мамине літо диктував театр. А оскільки я з п’яти років виходила на сцену у виставі «Сподіватись», то й мої канікули були театральними. Червень і липень – гастролі: Мінськ, Рига, Івано-Франківськ, Москва. А в серпні разом із мамою традиційно відпочивали в Кастрополі, у Криму.. Я ніколи не потребувала того, щоб мене розважали. А улюблений відпочинок Ади Миколаївни – нудьгувати. Отже, наш спільний відпочинок – це було читання, споглядання, спільне мовчання під час прогулянок у горах.

Ада Роговцева та Кость Степанков у перерві між зйомками, 70-ті роки

Свідомо обрали творчу професію?

Свідомо, але не відразу творчу. Я рано увійшла в акторський фах, дізналась що воно таке «театральна дисципліна». Із 5-ти до 17-ти років знімалася в студентських роботах, писала вистави на радіо, виходила на сцену в виставах і концертах, озвучувала дітей у кіно. Але не була певна, що хочу й надалі цим займатися. І в певний момент трішки втомилася від нашого акторського дому, захотілося втекти й дізнатися про інший світ. Я книжна дитина, хотіла досліджувати літературу. Знала, що до 2000-го року закрито архів Марини Цвєтаєвої. Мріяла вивчитися й на час відкриття бути гідною досліджувати його. Тому збиралася вступати на «історію та теорію літератури» до Літературного інституту імені Горького в Москві. Костик ще наді мною глузував: «Катю, сидітимеш у архіві, носитимеш окуляри з товстенними лінзами й чхатимеш від пилу». Пройшла творчий конкурс, а на іспити не поїхала, бо в мене трапився роман із моїм першим чоловіком. Залишилася в Києві. Вступила до університету імені Тараса Шевченка на українську філологію.

Родина схвалювала чи критикувала такий ваш вибір?

Лише підтримували, бо знали, що то за акторський хліб. А з другого курсу, вже вагітною, поїхала до Ізраїлю разом із чоловіком, народила сина Олексія. За два роки в Ізраїлі багато чого дізналася й про себе, і про світ: мила підлоги, доглядала стареньку бабусю, вивчила іврит і знайшла друзів на все життя. Працювала сім днів на тиждень. Там не було мами і тата, до двох років син був лише на мені. Разом із чоловіком мали за ці два роки шість переїздів, а це: з немовлям на руках повністю зібрати речі, переїхати й облаштуватися знову. Після такого ти знаєш ціну і власній домівці, і тому, що тече вода та є газ. Але саме в Ізраїлі зрозуміла, без чого не можу жити. Справа в тім, що мені на чужині відбило запахи. Ніщо не пахло! Ні квіти, ні море! І от одного разу я прийшла на роботу до чоловіка, який працював декоратором у Національному театрі Га Біма. Тільки-но зайшла до театру, потрапила в запашний світ, мені запахло! Пил старої сцени, каніфоль, рідні запахи лаштунків. Одразу зателефонувала батькам і повідомила, як лише повернуся, вступатиму до театрального.

Із братом Костею, 1976 рік

Так і сталося?

Вступила до вишу, на курс Валентини Зимньої, водночас працювала завідувачем літературною частиною в театрі «Бенефіс»,займалася хореографією, інсценувала недраматичні поеми. І до 4-го курсу в моїй уяві сформувалося розуміння, у якому театрі хотіла б працювати. Містеріальний театр. Саме такий театр відтворював Роман Віктюк. Зрештою в ньому й опинилася, після спільної роботи над антрепризною виставою «Бульвар Сан Сет». Жила між Москвою й Києвом. Коли репетирувала з Романом Григоровичем, для мене була безцінною кожна мить. Але я не була зайнята настільки, щоб мене це вдовольняло. Вступила на Вищі Курси сценаристів і режисерів у Москві. Мала два роки стаціонарного навчання. Прагнула самій собі довести, що маю право займатися режисурою. Моїм майстром був Петро Юхимович Тодоровський, але ми мали змогу отримати майстер-класи Микити Міхалкова, Рустама Хамдамова, Володимира Соловйова, Кшиштофа Зануссі. За кілька тижнів після випуску почала працювати над власною виставою за романом «Рожевий міст» у театрі Драми і комедії на Лівому березі.

Актриса театру Романа Віктюка - Катерина Степанкова

Навмисно запросили до вистави Аду Миколаївну?

Мама сама запропонувала, коли прочитала цей роман. Сказала: «Напиши для мене й постав, я хочу грати цю жінку!». Я лише виконала замовлення. Нині в театрі «Сузір’я» іде «Свідотство про життя» – публіцистична вистава за однойменною книгою Ади Миколаївни. А на початку сезону плануємо прем’єру «Схоже на щастя». Французька комедія, змістовна й трохи сумна.

Водночас ви ще й любляча дружина, мати.

Ще й майже свекруха. Діти, Альоша й Роза, вже давно живуть родиною в нашій великій родині (Роза Аль-Намрі, ведуча телеканалу СТБ.– Авт.). Уся сім’я, як казав батько – «дурнувата», всі так чи інакше займаються творчістю, виходять на люди. І все те вариться в домі. Кожному з кожним «є про що» і не лише про побутове. Із колишнім чоловіком, Тарасом Ткаченком, ми хоч і розійшлися, але працюємо разом. Він – художник-постановник усіх моїх режисерських робіт. Моя невістка, братова дружина Ольга Семьошкіна – головний хореограф театру Франка. Ії і Костина донечка Дарина вже в свої чотирнадцять виходить на сцену. Із чоловіком, Олексієм Скляренком, ми були однокурсниками, потім 15 років пропрацювали разом у театрі Романа Віктюка. За час роботи в Москві в нього, як хореографа і режисера, більше 20 власних вистав в українських і російських театрах. Нині багато працює в Києві, викладає в Університеті імені Карпенка-Карого. Виховуємо трирічного Матвія.

Кость Степанков та Іван миколайчук, кадр із к/ф “Комісари”, 1969 рік

Що допомогло пережити найважчі для родини часи, втрати?

У нас дуже дружня родина, усі люблять одне одного. Але такі втрати: батько, згодом брат, неможливо пережити. І те, що мама жива, що вона має бажання виходити на сцену до людей, я ціную як подарунок від долі та Бога. І Матвій насправді вчасно народився. Під час братової хвороби ми всі чергували коло нього, а на ніч я просила маму приїжджати до мене, наче на допомогу, а насправді – щоб вона дивилася на малесенького Матвія, він тоді лише вчився ходити. Відволікти її було неможливо, але дивлячись на нього вона посміхалася. Клопіт про малечу й дитяча усмішка – це дає сили, і біль,скорботу переламує на життя. Рік після смерті брата ми прожили дуже важко. Мама не дала жодного інтерв’ю, жодної творчої зустрічі не провела. А потім було написання книжки «Свідоцтво про життя», у якій останній розділ – наче пам’ятник Кості. Зараз збираємо потроху братову книгу – його вірші, сценарії . Мама любить життя, і воно відповідає їй взаємністю. Любов, яку дарують їй люди, дуже допомагає. З осені Ада Миколаївна проїхала всю Україну, Крим, Росію, навіть на маленькому острові поруч із Сахаліном побувала. І, як завжди, повертаючись додому, мама збирає всіх нас докупи й переповідає найцікавіше з останньої мандрівки: люди, ситуації, анекдоти, долі.. Нещодавно зібралися отак всією родиною: ми з чоловіком і молодшим сином, старший син Олексій зі своєю дівчиною, Костина дружина Ольга, його донька Даша. Мама раптом зупинилася, дивиться на нас і каже: «А багато нас є!».

Розмову вела Христина БРЯНЦЕВА