ПЕРЕВІРЕНІ ВІЙНОЮ

«ЧК» побував у прифронтовій зоні в гостях у бійців батальйону «Миротворець».

Напевно, не знайдеш в Україні родину, яка була б байдужою до подій на Донбасі. Війна пройшла через душі та серця людей, розділивши життя багатьох на «до» і «після». У когось до війська мобілізовані батьки, діти, чоловіки, хтось став волонтером, хтось дбає про Батьківщину в тилу, а деякі сім’ї живуть у зоні бойових дій.

Лише на Київщині було сформовано чотири батальйони. Троє з них нині відстоюють територіальну цілісність України на передових рубежах у зоні АТО. Серед них і добровольчий батальйон МВС України «Миротворець».

Зі знімальною групою німецького телеканалу «Шпігель-ТБ» ми вирушили на Донбас, щоб на власні очі побачити життя наших захисників Вітчизни.

Дорогою до фронту

Подих війни відчувається вже на Дніпропетровщині. Назустріч нам із Донецької області мчать із увімкненими сиренами карети швидкої допомоги. Медики доставляють поранених бійців і мешканців Донбасу, які потерпіли від обстрілів терористів, до лікарні імені Мечникова, що в Дніпропетровську, та інших медичних закладів області. Обганяємо військову техніку, бачимо колони Збройних сил України, що їдуть на ротацію із зони бойових дій.

У «бусику», окрім мене, – відома німецька журналістка, росіянка за походженням Анна Садовнікова, оператор Домінік ван Альст і водій В’ячеслав. Для німецьких телевізійників це не перша поїздка в «гарячі точки». Анна готувала матеріали під час війни в Чечні, нещодавно повернулася з Ізраїлю, із зони військового конфлікту. Говорить, що непросто було знайти в Німеччині оператора, який зголосився б поїхати на схід України. Зрештою, телеканал уклав угоду з Домініком, котрий щойно повернувся із Іраку.

Дорогою слухаємо новини. Тривожні зведення з фронту про початок наступу російсько-терористичних військ, кількість поранених і загиблих українських військових. І серед усього цього – інформація про те, що депутати міськради Полтави та Кривого Рогу не визнали Росію країною-агресором. Останнє повідомлення Домінік кілька разів перепитує – не може збагнути, чому місцеві депутати не визнають Росію агресором, якщо вся Європа в цьому вже не сумнівається. Промайнула думка, потрібно б для таких депутатів влаштувати «екскурсію» до зони АТО. Нехай посидять під «градами», обстрілами російської артилерії та мінометів, а тоді вже визначаються, чи є агресором наш північний сусід.

І ось перший блок-пост, що на кордоні Дніпропетровської та Донецької областей. Прискіпливий огляд автомобіля, перевірка документів, і офіцер після того, як розповів нам безпечний маршрут, яким можна доїхати до точки призначення, бажає щасливої дороги. Перше місто на шляху – Красноармійськ. До лінії фронту ще досить далеко. Але місцеві дороги складають враження, що пережили не одне бомбування. Та й дорогами їх назвати важко, швидше за все, напрямки руху для танкових колон. І тут спадає на думку: представники Донбасу були при владі майже в усі роки незалежності України. Як же треба було не любити свою малу батьківщину, використовувати за безцінь її корисні копалини й нічого не інвестувати у свій край – для розвитку інфраструктури, розбудови соціально-економічної сфери, зрештою, для поліпшення добробуту людей! Депресивність регіону, злидні місцевих мешканців, помножені на підривну діяльність спецслужб Росії, і стали каталізаторами нинішньої катастрофи.

Утім, такі дороги не лише в Красноармійську. Середня швидкість нашого автомобіля не перевищувала 40 км/год. Ми практично не бачили цивільного транспорту з номерними знаками інших областей України, а тому наш «бусик» із київською реєстрацією виглядав, ніби інопланетянин. Згодом бійці нам скажуть, що з такими номерами тут краще не їздити. Адже чимало населених пунктів належать до так званих «сірих» зон. Тут немає українських чи російсько-терористичних військ, але можливі рейди диверсійно-розвідувальних груп, та й настрої місцевих мешканців неоднозначні. Після чотирьохгодинної подорожі ми, нарешті, у Костянтинівці. І хоча військовиків тут досить багато, у місті протікає звичайне життя – працюють бари, кафе, місцева молодь розважається на дискотеках. Таке враження, що нібито за 50 кілометрів немає Горлівки та Дебальцевого, де точаться криваві бої, де різні «бєси» та їм подібна нечисть люто ненавидять Україну та встановивши свої порядки на окупованій території, на життях українських патріотів будують свій «русский мир».

У Костянтинівці нас зустрічають виконувач обов’язки командира батальйону «Миротворець» Андрій Бахтов і його бойові побратими з позивними «Ікс» і «Дніпро». Короткий інструктаж, інформація про оперативну обстановку – і ми вирушаємо майже до самої лінії фронту.

Славетний шлях «Миротворця»

Цей український підрозділ пройшов героїчний шлях. Формували його Андрій Тетерук (колишній командир батальйону, нині народний депутат України) й Андрій Бахтов, який тоді був заступником комбату. Серед бійців батальйону – чимало колишніх працівників міліції із оперативних служб, слідчих

Комбат Андрій Бахтов підрозділів, патрульно-постової служби тощо. Нині всі вони поновлені в органах внутрішніх

справ. Є й діючі працівники міліції, є учасники Майдану. Об’єднує цих людей те, що всі вони добровільно пішли захищати Україну.
Андрій – надзвичайно скромна та приязна людина. Свого часу служив у «Беркуті», потім був миротворчий підрозділ МВС України в Косовому, згодом довелося звільнитися з міліції. Адже бачив, за яким призначенням використовувався «Беркут» у часи Януковича. Андрій – активний учасник Майдану, після загострення подій на Донбасі відновився на службі в міліції та став добровольцем.Бойовий шлях батальйон розпочинав із Слов’янська. Після звільнення міста бійці знешкоджували диверсійні групи ворога, патрулювали вулиці, здійснювали оперативно-розшукові заходи. Потім підрозділ брав участь у звільненні міста Дзержинськ, що фактично є супутником Горлівки. Чимало з бійців батальйону не за чутками знають, що таке Іловайський котел. Наприкінці серпня минулого року вони разом із побратимами з батальйонів «Донбас», «Дніпро», «Світязь» і «Херсон», інших підрозділів увійшли до Іловайська. Приблизно з 80 військовослужбовців із котла не повернулося десять, понад тридцять було поранено, деякі потрапили в полон, іншим поталанило вийти з оточення. Серед таких був і нинішній виконувач обов’язків командира Андрій Бахтов.

Нині «Миротворець» виконує бойові завдання поблизу окупованої російсько-терористичними військами Горлівки. Тут проходить лінія фронту. Артилерійські та танкові дуелі, обстріли з мінометів та інших видів зброї іноді зливаються в безперервну канонаду, від якої здригаються будинки. Та, здається, хлопці на це вже не звертають уваги.

У розташуванні

І ось ми в розташуванні. Бійці жартують, що в них тут курорт. Адже живуть не в окопах чи бліндажах, а в приміщенні, де є тепло та світло. Щоправда, кілька днів, як немає водопостачання, а тому вода в дефіциті.

– Завдяки волонтерам та владі Київщини сьогодні не маємо проблем із харчуванням, – розповідає командир. – Регулярно постачаються медикаменти та засоби гігієни.

І дійсно, їдальня заставлена різноманітною консервацією, тушкованкою, рибними консервами, крупами, печивом, картоплею, яблуками та іншими харчами. У підсобних приміщеннях бачимо аптечки, пакунки «Фервексу», антибіотики. Цього дня місцеві кухарі частували бійців гарячим пшоняним супом, тушкованою картоплею з капустою та сардинами в олії.

– А як із озброєнням? – цікавлюся в бійців.

– Стрілецької зброї та набоїв вистачає. Добре зарекомендували себе кулемети вітчизняного виробництва «Форт». Не завадило б ще придбати сучасних тепловізорів, приладів нічного бачення, коліматорних прицілів. Ну, і звичайно, дуже добре було б посилити підрозділ бронетехнікою.

Місце розташування батальйону схоже на великий вулик, де кожен боєць чітко знає та виконує поставлені йому завдання. Одні наряди повертаються з чергування, інші заступають, хтось набиває стрічки у набої, а хтось чистить зброю. Ось допитують затриманого мародера. Місцевий мешканець вивозив із залишених будинків нехитрий крам і збирав металобрухт на приватних подвір’ях.

Коли є вільна хвилина, головна розвага – телевізор. Бійці слухають та жваво коментують новини з фронту. А взагалі, батальйон «Миротворець» – це велика та дружня родина, бійці, перевірені війною, люди, з якими можна йти у розвідку.

Скажімо, правоохоронець із позивним «Дніпро», як і комбат, під час боїв за Іловайськ разом зі своїми побратимами опинився на місці жорстоких сутичок у районі місцевого депо.

– Бій був такий, що за день ми втрьох відстріляли понад сім тисяч набоїв до автомата Калашникова, – згадує він. – Особисто випустив із підствольника майже двісті гранат. Так пристрілявся, що з двохсот метрів влучав гранатою у вікно залізничного вагона, де переховувалися терористи-кадировці.

Затримано мародера

Під час виходу з котла, а точніше спланованого Москвою розстрілу наших бійців, у полон потрапив 47-річний прапорщик міліції Володимир. Йому поталанило: за обміном звільнили через кілька днів.

– Приблизно сорок наших полонених кадировці посадили в тентований КАМАЗ та вивезли в чисте поле на сорокаградусну спеку, – згадує Володимир. – Так ми просиділи в кузові автомобіля кілька годин. Бійці почали втрачати свідомість. Аж раптом приїхали російські канали, і нас усіх вивели в поле, поставили на коліна, щоб журналісти могли записати інтерв’ю.

Після полону Володимир повернувся у свій підрозділ.

Бійців, про героїзм яких можна писати повісті, у «Миротворці» багато. Тим часом доба добігала кінця. Андрій Бахтов повідомив нам про наступ терористів на Вуглегірськ. Українські військові мужньо тримають оборону, терористи несуть великі втрати…

Патрулювання прифронтової смуги

Ранок видався досить напруженим. У Вуглегірську розпочалися вуличні бої, а це – всього за кілька десятків кілометрів від зони відповідальності «Миротворця». І хоча головний удар терористів спрямовано на Дебальцеве, бійці батальйону мали внести відповідні корективи у свою діяльність. Патрульний автомобіль бійців спецпідрозділу вирушає в напрямку селища Нєлєповка. Тут правоохоронці несуть чергування на пожвавленому перехресті, одна з доріг веде безпосередньо до зони бойових дій.

Огляд автомобілів і перевірка документів усіх, хто рухається, як у напрямку фронту, так і зворотному. І ось перед нарядом наших бійців зупиняється «шістка». Із водієм їде його дружина. Чоловік, на вигляд якому 30-35 років, говорить, що йому потрібно у Вуглегірськ.

– У місті вуличні бої, – пояснює йому патрульний. – Туди неможливо проїхати, та й що ви там будете робити?

Відповідь просто ошелешує. З’ясовується, що він із дружиною напередодні ввечері виїхав з Вуглегірська у справах, а там залишилося двоє дітей, з якими нині просто немає зв’язку. Чоловік зі сльозами на очах просить дозволити проїхати. Бійці з розумінням ставляться та пропускають автомобіль. Однак ніхто не гарантує, що він безпечно перетне блокпости терористів.

Як не парадоксально, але до війни в прифронтових містах звикли не лише військові. У Дзержинську та навколишніх селах курсують маршрутки, працюють магазини. Люди ходять на роботу, діти – до школи. Місцеві мешканці не за чутками знають, що таке жити в окупації. Пенсіонерці Ірині Василівні цьогоріч виповнилося 84 роки. Мешкає разом із чоловіком – інвалідом першої групи. Старенькі нікуди виїжджати не збираються – роки вже не ті.

– Лише не залишайте нас, – звертається жінка до українських патрульних. – Бо вже не переживемо той жах. Нині тут справно виплачуються пенсії. Повертаюся з магазину, купила хліб, воду та вермішель. А що нам ще потрібно? Головне, щоб був мир, діти жили в злагоді.

Новгородське: життя під мінами

Це селище розташоване всього лише за півтора-два кілометра від так званої лінії зіткнення. За селом – наш блокпост, далі – ворожий. Терористи постійно обстрілюють українських військових, і коли не розраховують відстань, то снаряди й міни залітають просто в населений пункт. За два дні до того, як ми сюди приїхали, мінометним обстрілом бойовиків було зруйновано три будинки. На щастя, ніхто не потерпів. Люди відновлюють дахи, склять вікна… Тут не сумніваються, звідки прилетіли ці «подарунки».

У селищі розташована спеціалізована школа-інтернат, розрахована на 200 учнів. Щоправда, нині тут залишилося всього 80 дітей. Дев’ятнадцять школярів уже понад місяць не забирають на вихідні батьки. З ними просто немає зв’язку, адже мешкають на окупованих терористами територіях. У цьому селищі рідко, коли настають хвилини тиші. Постійно гримлять вибухи снарядів різних калібрів і мін.

Директор Наталія Ульянцева говорить, що діти вже звикли до бомбосховища.

– Ми сюди спускаємося, щоб нас не поранило осколками, – говорить 9-річний Сергій.

– Ми тут ховаємося, щоб вижити, – продовжує його 7-річна сестричка Марійка.

– Про евакуацію школи-інтернату поки що не йдеться, – розповідає Наталія Іванівна. – Річ у тім, що всі ці вихованці мають батьків, і без їхнього дозволу кудись вивозити дітей не можна. Хоча, звісно, живемо, як на пороховій діжці.

У часи війни найбільше потерпають ті, хто не може себе захистити чи виїхати із зони бойових дій. Це – пенсіонери та діти. А тому нині в них уся надія на своїх захисників – військовослужбовців Збройних сил, бійців правоохоронних і добровольчих батальйонів. І саме нині українські бійці є єдиною силою, що стримує терористів і захищає мирне життя десятків мільйонів громадян нашої держави.

Продовження читайте в наступних номерах «ЧК»

Геннадій ГРЕБНЬОВ

Фото автора