Під святим покровом Валентина

Напередодні дня всіх закоханих, коли так хочеться вірити в справжні почуття, «ЧК» вирішив розповісти про дві незвичайні родини, які мешкають на Київщині – в Яготині та селі Петрівське, що в Києво-Святошинському районі.

Випробування лише зміцнили родину

Армена та Вікторію Шахар’янців доля звела в далекому Афганістані, на чужій війні. Між гірських вершин, у долині Пулі-Хумрі, розташовувався гарнізон радянських військ, де корінний єреванець Армен другий рік поспіль виконував свій інтернаціональний обов’язок. Молодий офіцер щойно одужав після важкого поранення, яке сталося, коли їхня колона потрапила в засідку дорогою з Джелалабаду. Повернувшись до своєї частини, він і зустрів молоденьку працівницю військового складу Вікторію. На війну в Афганістан із рідного Яготина її привело потрясіння після трагічної загибелі старшої сестри.

– Познайомилися на третій день після її прибуття, – розповідає Армен Мушегович. – А за півроку побралися в радянському посольстві в Кабулі. Нам тоді друзі льотчики зробили весільний подарунок – «покатали» на військовому гелікоптері над кордоном Радянського Союзу…

Через десять місяців молодятам довелося розлучитися. Вікторія повернулася до Союзу. Бо в той час подружжя не мало права довго перебувати разом за межами Батьківщини. Водночас треба було допомогти Армену знайти його особову справу, загублену внаслідок недбалості тиловиків. Через це замість півтора року, котрі він мав ще відслужити в Афганістані, довелося відбути там три з половиною. Та був у цьому й позитив: якби не ця недбалість військових чиновників, Армен і Вікторія ніколи б не зустрілися.

Завдяки клопотанню Вікторії у військовому відомстві про її чоловіка згадали, і він повернувся додому. Оселилися у військовому гарнізоні у Вірменії. Там Армен влаштувався техніком артилерійсько-ракетного озброєння. Потім його направили в Німецьку Демократичну Республіку. Коли Німеччина об’єдналася, армію почали розформовувати, розкрадати, тому, каже Армен Мушегович, він пішов із неї.

– Ми продали квартиру в Єревані й придбали будинок у Яготині, – долучається до розмови Вікторія Шахар’янц. – Тут народилися діти Ганна та Армен. Доньці вже тридцять, разом із чоловіком працює в Києві приватним підприємцем. Важко їм, бо бізнес мають дрібний, а винаймати житло в столиці дуже дорого. Сину 28 років. Хоч і має кілька робітничих фахів, не може знайти роботу в райцентрі й живе з нами.

Нині родина мешкає в будинку батьків Вікторії. Власний, разом із бізнесом – кафе й кількома торговельними кіосками – довелося продати п’ятнадцять років тому. Гроші знадобилися для лікування Вікторії Пилипівни, коли вона занедужала на важку ортопедичну хворобу. Тоді в столичному інституті травматології її ледь урятували. Важкі випробування ще більше зміцнили родину. Додали сил для допомоги іншим.

– Нині в Яготині, напевно, немає людини, яка б не знала Армена Шахар’янца, – розповідає волонтер Дмитро Вітов. – Він на своєму «АТО-мобілі» об’їздив увесь район, збираючи допомогу армії. Його гараж перетворився на волонтерську «фабрику», де подружжя фасує в пластикову тару консервацію, робить різноманітні овочеві заправки й нарізки для бійців на передовій. Сюди люди приносять харчі й різні необхідні для армії речі. Бо довіряють Шахар’янцям. Бабусі печуть пиріжки, школярі плетуть маскувальні сітки… Дві газові плити на їхній кухні, як плавильні печі, працюють цілодобово. Усі волонтери знають це місце, і коли їдуть на схід, завжди заїжджають до Армена, аби забрати наготовлене для бійців АТО.

– Принципово не приймаємо допомогу грішми, – кажуть Шахар’янці. – Якщо людина хоче допомогти, направляємо її на ринок або до аптеки, щоб придбала найнеобхідніше для солдатів. Також співпрацюємо лише з тими волонтерами, про яких знаємо, що вони стовідсотково доставлять допомогу саме на передову.

Майже тонна продукції щотижня прямує з подвір’я Армена й Вікторії до найгарячіших ділянок у зоні АТО. Тож розуміння й любов родини, переконані господарі, забезпечує надійний тил і, зрештою, перемогу на фронті.

Коли доля посміхається вдруге

Олена Задорожна з дитинства мріяла про велику родину. Коли в них із чоловіком було троє дітей, родина переїхала з містечка Гайворон Кіровоградської області до столиці.

– Планували винаймати житло, а поки шукали варіанти, оселилися в центрі соціальної опіки «Отчий дім», що в Петрівському, – розповідає Олена Анатоліївна. – За кілька місяців роззнайомилися з його мешканцями. А коли зібралися переїжджати, нам запропонували долучитися до опікунської програми. Погодилися, і наступного дня в нас уже було десятеро дітей.

За три роки чоловік Олени не витримав навантаження й залишив родину. Жінка опинилася сам на сам із багатьма проблемами. Душу спопеляли образа й розчарування. Та завдяки дітям, каже Олена, вона навчилася долати численні труднощі самотужки. І доля посміхнулася їй вдруге.

Родина була без батька вже п’ять років, коли нарешті діти дізналися, що їхня мама збирається заміж.

– Спочатку вона нам не казала правду, – розповідає донька Валентина, – але справжнє кохання неможливо приховати.

Олег і Олена Задорожні були знайомі з юних літ. Вони обоє з Гайворона. Із дружиною Олега Олена навіть ходила до одного дитячого садочка. А коли Олег став удівцем, а Олена розлучилася, земляки почали частіше спілкуватися, підтримували одне одного. Згодом дружба переросла в щось більше…

– Олега не налякала така кількість дітей, прийняв усіх. Може, тому, що за освітою й покликанням він педагог,– каже жінка. – Згодом у нас народилася донечка Соломійка.

Нещодавно їй виповнилося два рочки. День народження відзначили вже в новому помешканні. Завдяки канадським благодійникам, участі в будівництві всіх членів родини, друзів і знайомих, нині в новому двоповерховому будинку Задорожних у кожного є своя окрема кімната. Хоча більшість дітей – уже студенти, вони не полишають батьківський дім. Бо тут знайшли затишок, підтримкуйі любов справжньої родини.

Олександр ЛИТВИНЕНКО