Категорія: На початку лютого в Інтернеті «вибухнуло» відео, де журналіст російського ворожого телеканалу Lifenews, ніби та набридлива муха, допитує українського кіборга з позивним «Доберман». Згодом у сюжеті ТСН про звільнення полонених українців в одному з бійців родичі впізнали захисника донецького аеропорту Івана Шостака, який «отримав» ось такий незвичний подарунок долі за шість днів до свого 32-річчя. Про це його родина мріяла найбільше й саме тому, переконані, вона здійснилася.
26 хвилин – і вічність
«Та він же …ать хотів на них!», «Дивиться просто в очі. Злегка падає на мороз», «Нічого їм не сказав, нікого не видав!», «Він як козак Гаврилюк!», – рясніє й досі в Інтернеті.
Ще 21 січня Шостак із 81-ї аеромобільної бригади потрапив у полон до сепаратистів біля Донецького аеропорту. Він був механіком-водієм тягача – разом із напарником Володимиром Трухом перевозив десант, евакуював поранених. У ворожому телесюжеті не виказує ані страху, ані болю – під час оборони аеропорту він зазнав тяжких поранень руки й ноги. возив в аеропорт харчі та забирав звідти поранених. Із листопада минулого року хлопці ризикували життям щодня: кулі намагалися щоразу наздогнати їх, проте молитви рідних оберігали від біди.
– Кожен знав, що це могла бути остання дорога, – пригадує тепер Іван.
Щодня возив на ротацію в аеропорт через Піски кіборгів: 26 хвилин туди й 26 хвилин назад. Вони щоразу перетворювалися на вічність і налічували стільки куль, що могли б поповнити запаси не однієї роти.
17 січня загинув його напарник Володя. Сепаратисти чекали їх і скинули на дах тягача вибухівку. Володі відірвало руку, машина згоріла, Іван устиг витягнути напарника, накласти йому джгут. Із ним Шостак познайомився влітку на полігоні, стали побратимами, у хвилини затишшя «будували» мирні плани.
Судилося вижити
В аеропорту Іван був три дні: з пораненою рукою, під завалами він вижив … потрапив у полон після того, як терористи підірвали перекриття. Він багато разів був на волосині від смерті, проте особливо люто зазирнула вона в його сповнені ненависті очі тоді, коли за кілька кроків бандит Гіві розстріляв двох наших поранених хлопців.
Коли потрапив у полон, телефонував додому кілька разів із чужих номерів і запевняв: усе добре, тримають його одного в палаті в реанімації донецької лікарні: не хотів засмучувати рідних і додавати клопотів.
«Я – Іван», – говорить сміливець на відео. Плече перебинтоване. За кадром чути крики: «А-а-а. Больно!» Та чоловік говорить спокійно й упевнено. А його погляд пронизує наскрізь, «стріляє» у саме серце ворога.
Одразу упізнали героя не лише на Київщині, а й на батьківщині – у селі Мала Загорівка Борзнянського району Чернігівської області.
– Він коротко і ясно говорив. Нікого не боявся й не соромився. Іван же не злочинець. Захищав свою землю, – упевнений батько Микола Васильович.
– Із дитинства такий, – додає мати Валентина Петрівна.
Його дружина – Наталія Михайлівна – пригадує, що Івана мобілізували в серпні, під час третьої хвилі. Він уже давно приписаний у її батьківській хаті в Гречаниках Переяслав-Хмельницького району. Звідти й забрали. Був спочатку у 80-й, а останнім часом у 81-й аеромобільній бригаді.
Батьки його більше року не бачили. Минулого літа в гості збирався приїхати.
– Бувало, що до батьків чоловіка й по п’ять разів на рік їздили, допомагали,– розповідає про мирні будні жінка.
З армії двічі на кілька днів одпускали, ще як на полігоні були. Дітки за ним сумують: старшенька Аня в перший клас пішла. Молодший Коля – два рочки йому– щойно телефон дзвонить, то біжить і кричить: «Тато! Тато!».
– Телефонував із чужого мобільного 17 і 19 січня, пригадує дружина. – Запитала, чому не зі свого. «Перейшли в бліндаж. Так там одежа з мобілкою зосталася», – скупо відрізав.
Гостинці від батька
У рідних для родини Шостаків Гречаниках мешкає 48 односельців. Їхнє село, а ще Веселе та Кавказ, входять до Стовпязької сільради. Сільський голова Тимофій Девко розповів, що їхня громада молиться за життя кожного з 12 чоловіків, які боронять мир на сході. Усіх воїнів називає героями й намагається допомогти кожній родині, яка щохвилини чекає живими додому чоловіків, синів, братів.
Наразі Шостак лікується в Київському військовому шпиталі. У палаті ще троє вояків.
– Поранені здружилися, стали однією родиною, – каже Наталія Михайлівна, яка вчора їздила до шпиталю. – Навідувала б щодня, так дітям треба раду дати: доньку зі школи зустріти, уроки допомогти вивчити, а син ще й у садок не ходить.
– А що просить привезти з дому? – цікавимося далі.
– Іноді везу бульйон із домашньої курки, – каже. – Годують там добре, та й волонтери приносять усілякі «добавки».
– А цукерки чи тістечка любить Іван?
– Любить, та там цілі пакети солодощів приносять. Часто повні жмені гостинців дітям передає, а вони радіють – навіть льодяники від батька смачніші.
Невелике господарство, яке тримають разом із мамою – корова й кури клопотів не додають: звикли за графіком працювати без вихідних і свят. А от навесні «підкине» роботи город. Каже господиня, що придбали мотоблок, аби самотужки землю обробляти. Проте сама вона з такою міні-технікою не впорається, потрібні чоловічі сильні руки.
– Кажу щоразу в госпіталі – пора вже додому, – розповідає. – Роботи невдовзі побільшає, тому рани повинні швидше гоїтися.
Вона знаходить щодня час, аби прочитати про свого героя новини в інтернеті.
– Хто лишень вигадав історію про ампутацію руки? – перепитує. – Про це й не йшлося. Після поранення є серйозні проблеми з лікуванням, доводиться годинами розробляти руку.
Хотілося на цій ноті й закінчити розмову, проте за кілька секунд почулося:
– Переможе Україна, і буде мир!
P.S. Карта Приват для переказу коштів на лікування Івана Шостака: 5168 7554 0580 0786.
Вікторія ЛЯХОВЕЦЬ
