Конституційні ідеали без ідеалізації

28 червня – чергове свято української демократії. День Конституції. Єдине, до речі, свято, закріплене в самій Конституції. І, мабуть, єдине або одне з небагатьох, яке таким не вважає більшість населення.

Сім років тому соціологи Центру ім. О. Разумкова з’ясували: 52,9 опитаних громадян не сприймають його таким. А два роки тому, за даними Київського міжнародного інституту соціології, лише чотири відсотки громадян назвали його найулюбленішим святом. Але свято, як стверджує відомий персонаж із рекламного відеоролика, є. І своєю значущістю та корінням сягає давнини.

Інша справа, що виконання нині закріплених Основним Законом положень, зокрема, прав і свобод громадян, залишає бажати, м’яко кажучи, кращого. Але й народні обранці, працюючи 24 години безперервно над текстом Конституції в ніч на 28 червня 1996 року, і їхні попередники мріяли про те, щоб Основний Закон гарантував державі цілісність і недоторканність, а її громадянам – свободу та надійний захист.

Формула Пилипа Орлика

Днем народження першої української Конституції вважається 5 квітня 1710 року. 305 років тому був затверджений документ із красномовною назвою «Пакти і Конституції прав і вольностей Війська Запорозького». Він вийшов із-під пера тодішнього гетьмана Пилипа Орлика. І нині українські та зарубіжні правознавці-конституціоналісти одностайні: це була перша європейська конституція.

По-перше, вона закріплювала та легітимізувала створення незалежної української козацької держави. По-друге, розподіл влади був близький до того, що ми нині спостерігаємо в переважній частині країн світу, включно з Україною. Законодавча гілка – Генеральна рада, виконавча – уряд на чолі з гетьманом, судова – Генеральний суд. До речі, найактуальніша сьогодні тема самоврядування була зафіксована в Конституції Пилипа Орлика. Це право надавалося всім містам Правобережної України, на які розповсюджувалася юрисдикція документа аж до 1714 року, коли російським царатом були перекреслені всі демократичні завоювання того часу. Окрім того, червоною ниткою в історичному документі проходило закріплення права соціального захисту малозабезпечених.

Цікаво, що такі прогресивні діячі свого часу, як Микола Драгоманов і Михайло Грушевський, продовжили традиції державотворення на принципах Пилипа Орлика, наповнюючи свої Конституції новим демократичним і політико-правовим змістом.

Перший пропонував перетворити Російську імперію у федеративну республіку із закріпленням громадянам соціальних і політичних прав. Другий – провести децентралізацію царської Росії та закріпити конституційно-правове будівництво в Україні з подальшим наданням їй автономії.

Цікаво: як би «покотилося» колесо історії, якби 1917-го в Петрограді відмовилися б від імперських амбіцій «не пущати» Україну?

«У режимі одного засідання»

Нелегко народжувалася й Конституція 1996 року. Аби вплинути на непоступливих депутатів, Президенту Леоніду Кучмі довелося видати указ щодо проведення 25 вересня всеукраїнського референдуму, а народним обранцям надалі працювати «в режимі одного «засідання». Депутатам довелося провести добу під куполом, щоб видати в підсумку 315 голосів «за».

Проте затверджені Конституцією положення вимагали деталізації в законах і підзаконних актах. Упродовж 1996-2006 років були сформовані, як вважається, основні нормативно-та організаційно-правові механізми їхньої реалізації на практиці. А вона показала, що вертикаль влади немає стабілізаційних противаг, як і далеке від ефективності місцеве самоврядування. Нові конституційні зміни стали, на жаль, «розмінною політичною монетою».

У грудні 2004 року, під час Помаранчевої революції, водночас із другим туром президентських перегонів, у парламенті тим же підняттям рук затвердили конституційний перехід до парламентсько-президентської форми правління. А потім, за часів Януковича, Конституцію перетворили в перехідне політичне знамено – за допомогою Конституційного суду в країні повернулися до президентсько-парламентської республіки. Лише 30 вересня 2010 року, відповідно до рішення Конституційного суду, відновили дію Конституції за редакцією 1996 року. І знову політична практика показала необхідність її удосконалення в частині організації та функціонування державної влади в центрі та на місцях.

4 березня 2015 року парламент утворив Тимчасову спеціальну комісію з питань підготовки законопроекту про внесення змін до Конституції України. Після анексії Криму, військового протистояння на сході країни Президент Петро Порошенко створив Конституційну комісію для напрацювання узгоджених пропозицій щодо вдосконалення Основного Закону з урахуванням сучасних викликів.

А вони стали загрозливими для країни. Особливо після того, як можновладці Кремля разом із зовнішньополітичним рупором – МЗС Росії – почали пропагувати ідеї про перетворення державного устрою України на принципах федералізації з одночасним розширенням прав національних меншин і надання російській мові статусу другої державної. Так і хочеться запитати: чи пам’ятають кремлівські апологети конституційних змін в Україні позицію тимчасового уряду царської Росії далекого 1917-го? Чому тоді пропозиції виявилися неприйнятними, а сьогодні – з точністю до навпаки? Мабуть, тому, що в обох випадках ішлося про незалежність України. А вона й досі небажана кремлівським керманичам?

«Має посилитися контрольна функція…»

Нинішня підготовка конституційних змін проходить в умовах дефіциту часу, як і далекого 1996 року. Ці зміни зумовлені мінськими домовленостями й мають бути затверджені до кінця поточного року. А з урахуванням обов’язкової норми – внесення змін до Конституції впродовж двох сесій – до 15 липня мають бути обговорені й ухвалені законоположення в першому читанні. Погодженого документа поки не оприлюднили. Проте відомо, що влада на рівні районів та областей буде трансформована таким чином: замість держадміністрацій створять виконкоми органів місцевого самоврядування. Її керівників обиратимуть місцеві депутати. Загальна теза: перерозподіл на користь регіонів. Цьому сприятиме започаткована адміністративно-територіальна реформа. Практично на фінішній прямій затвердження депутатами Київщини перспективного плану формування територіальних громад. Цей процес іде болісно, інколи в занадто гарячих дискусіях.

Нині в політикумі країни обговорюється здебільшого одна тема – які повноваження надавати Президенту країни в здійсненні контролю за місцевими органами влади. У стані скептиків є побоювання, що розширення повноважень призведе до «дерибану» місцевих бюджетів і, як наслідок, занепаду спочатку фінансово-економічного, а згодом і руйнування політико-адміністративного устрою. Оптимісти, навпаки, вбачають у цьому розквіт місцевих громад. Як би там не було, а заява Президента Петра Порошенка свідчить, що він не збирається бути в ролі спостерігача.

– Має посилитися контрольна функція за виконанням Конституції. Щоб жодне рішення на виконкомі навмисне або мимохіть не торкалося державного устрою, територіальної цілісності, національної безпеки. У разі, якщо органи місцевого самоврядування будуть задіяні в порушені Конституції та закону, держава має залишити за собою право аж до розпуску цього органу місцевого самоврядування й проголошення дострокових виборів. Я на цьому буду наполягати, – запевнив гарант Конституції.

Функції контролера за діями місцевої влади має виконувати інститут державних урядників. І досі точаться дискусії: які повноваження залишаться в Президента, уряду стосовно їхнього призначення, звільнення та підконтрольності. У цьому наріжний камінь протиріч. Поки що…

Микола ЗАКРЕВСЬКИЙ