Про що шумить «Зелений гай»?

Багатьом військовим історикам удалося майже в найдрібніших подробицях відтворити хід подій тих далеких років і знайти відповідь на безліч питань. Проте пам’ять береже в спогадах очевидців особливі розповіді – сторінки того часу. Вони не жовкнуть від часу, не втрачають болю, бо написані не літераторами, а пережиті роки війни. Є в цій болючій історії і сторінка, написана кров’ю молодих Сергієнків.

Доріжка між лісом і полем до оселі Ніни Дмитрівни Сергієнко на віддаленому кутку села Жеревпілля, який місцеві жителі називають «Зеленим гаєм», ніколи не заростає: дружину Героя Радянського Союзу Івана Васильовича Сергієнка шанують не лише односельці, а й багато хто в Іванківському районі. І не лише за родинні зв’язки зі славним земляком, а й за її людські якості – простоту, гостинність, щире серце.

Чуйним і доброзичливим воно залишилося на все життя, його не зламали й не зробили жорстоким фашистські запроданці, які під час окупації рідного краю знущалися дан нею, намагаючись «вибити правду» про її чоловіка.

…Вони одружилися в травні 1941-го. А вже через кілька місяців Іван став організовувати роботу Розважівського підпільного райкому партії, а паралельно з цим – і партизанських загонів. Вороги не могли їй «пробачити» того, щодрукувала листівки, виходила на зв’язок з партизанами, цим же допомагаючи своєму коханому вдома, на місці, коли він поїхав, переховуючись, до Кагарлика: там розташовувався Київський підпільний обком партії, першим секретарем якого й призначили його у вересні 1942-го року. Він із партизанами й підпільниками готував збройне повстання.

Вона терпіла знущання поліцаїв, і коли її, вагітну, садили в діжку з крижаною водою й тримали там певний час. Вона не здалася, бо думала тоді ще про одне життя, яке мало побачити світ. Пізніше, уже з маленькою донечкою Аллою, її знову розшукували поліцаї. Іноді й нині в неї зринають картинки з минулого про те, як вона стоїть перед комендантом поліції в мокрій, драній (розірваній від ударів шомполами) куфайчині, з посинілими руками, із ран яких точиться кров. Фашистський запроданець скаженно кричить на неї, а вона мовчить. Перед очима й досі воєнної пори газета, в якій за голову її чоловіка фашисти обіцяли 25 тисяч німецьких марок і 5 гектарів землі….

Та в січні 1943-го зрадники допомогли фашистам обірвати зовсім молоде життя (25 років) чоловіка Ніни Дмитрівни. Зі слів його друзів вона знає, що в тюрмі жорстоко знущалися з Івана, зрештою, коли знепритомнів, його застрелили, а тіло – спалили.

Після визволення району вона ще довго лікувалася в Києві (знущання фашистів не пройшли безслідно). Працювала в райкомі комсомолу, райкомі партії, вчителювала в Підгайненській школі. Через кілька років після війни вийшла заміж за друга Івана Васильовича за підпіллям – Івана Опанасовича Давиденка. Вони переїхали до Розважева. Обоє працювали в школі-інтернаті. І дали життя щетрьом дітям – двом синам і доньці. До Алли – Сергієнкової доньки – Іван Опанасович (пухом нехай буде йому земля – уже відійшов у вічність) ставився, як до своєїрідної. Водночас її рідного батька – Івана Васильовича Сергієнка – у родині ніколи не забували. Воно й нині на вустах: Ніна Дмитрівна не змінювала прізвища.

Життя котиться сільською дорогою, та все частіше турбує здоров’я. Проте й на домашньому «фронті» не здає позиції: тримає курей, двох собак, котів, ходить по гриби і ягоди, адже ліс – біля двору. А ось до центру села – далекувато. Тому частіше гості навідуються до неї. І, насамперед, її діти – Алла і Валерій – із Києва, Людмила – із Розважева, Дмитро – із сусіднього кутка в селі, так званого «Циганського хутора». А ще бабусина відрада –онуки й правнуки: і город допоможуть посадити, і врожай зберуть, і розвеселять її, як каже Ніна Дмитрівна, «по-сучасному»…

Довідково

Іван Сергієнко (1918-1943) – один із керівників підпільної і партизанської боротьби в Україні, секретар Київського підпільного обкому КП(б)У. Герой Радянського Союзу. 1934 року закінчив неповну середню школу й почав трудову діяльність в колгоспі, одночасно навчався в Малинському лісному технікумі.

Із 1940 завідував початковою школою в Підгайному. Із 22 серпня 1941 року, після захоплення німецькими військами Розважівського району, очолив так званий «підпільний райком КПУ». Із весни 1942 року після ряду арештів і розстрілів диверсантів у Розважівському районі, продовжив діяльність у Кагарлицькому районі Київської області.

Із серпня 1942 року очолив роботу нового Київського підпільного обкому КПУ. У ніч із 17 на 18 січня 1943 заарештований гестапо. 25 січня 1943 страчений.

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 8 травня 1965 року за особливі заслуги, мужність і героїзм, секретарю Київського підпільного обкому КП(б)У Івану Васильовичу Сергієнку посмертно присвоєно звання Героя Радянського Союзу. Нагороджений орденом Леніна.

Ім’ям Сергієнка в Києві названо вулицю, дитячу бібліотеку та школу в його рідному селі.

Вікторія ЛЯХОВЕЦЬ