Діти війни: Ворзельське підпілля

Здавалося б, у третьому тисячолітті тема Другої світової війни досліджена, і лише архіви з грифом секретно бережуть окремі її епізоди. Саме тому на різнобарвному полотні її історії вчені відкривають у наші дні білі плями. Деякі з них пов’язані з таємницями, які ми вже не розкриємо – з огляду на відсутність свідків та будь-яких документів. Серед подій, які лише кілька років тому були досліджені – історія ворзельського підпілля, основу якого складали переважно підлітки та діти. Їм було по 14 – 16 років, а вони стали героями навіки.

«Говорить Ворзель»

А ось і історичні факти: 22 серпня 1941 року гітлерівці підступили до Ворзеля. У запеклому оборонному бою брали участь і 14-річний Віктор Нацевич і його друг Петро Целуйко. Саме вони підірвали Кичеївський залізничний міст, аби завадити просуванню фашистів. Уже наступного дня місто було окуповане, і німці відразу взялися встановлювати в ньому нові порядки: у місцевому Будинку культури влаштували управу (щось на кшталт нинішньої міської адміністрації), призначили старост, організували загін поліцаїв. Розпочалося знищення євреїв і непокірних мешканців Ворзеля.

За час діяльності ворзельські підпільники доправили в партизанські загони 60 осіб, чотири станкові кулемети, вісім автоматів, кілька десятків гвинтівок і пістолетів, велику кількість набоїв і гранат, підірвали три залізничні мости та чотири ешелони, убили понад 200 фашистів.

На їхню долю випали нелюдські муки. Марію Василівну та її доньку Ніну Білостоцьких, Івана Ситника, Петра Трегубова, було по-звірячому закатовано й страчено, а про долю Олександра Горійчука та Олени Гурко, яких схопили гестапівці, досі нічого не відомо.

Розпочинали свою діяльність юні розвідники з малої, але тоді надзвичайно важливої справи – налагодження радіоефіру. За часів окупації, коли під загрозою смертної кари забороняли зберігати не лише приймач, а навіть окремі деталі до нього, це був справді мужній вчинок. Радистом став член колишнього шкільного радіогуртка 13-річний Володимир Горак. Тож хлопці поширювали інформацію про реальний стан справ на фронті, усупереч тому, що повідомляли загарбники з метою деморалізувати місцеве населення.

Не менше ризикували й ті, чиї домівки слугували «явочними квартирами», де відбувалися зустрічі, передавання інформації та отримання наказів від керівників. Такими були помешкання зв’язкової Марії Махової, Івана Єзерського та родини Білостоцьких – Ніни та її матері Марії. Відважні жінки розклеювали листівки, розвідували місцезнаходження німців і дізнавалися про їхні плани. Вдаючи із себе перекупниць, із кошиками в руках, ходили вони селом, спостерігаючи за діями окупантів. Окрім того, у будинку Білостоцьких під виглядом онуки переховувалися сусідська єврейська дівчинка Ела, а згодом і Нінель, донька зв’язкової Тамари Галахової.

Розірване серце

В історії ворзельського підпілля присутня трагічна любовна лінія. Ніна Білостоцька, приваблива молода жінка, зустрічалася з підпільником Іваном Ситником. Її покохав і гестапівець – ворзелянин Дмитро Борисов, який після тривалої відсутності на Батьківщині з’явився лише напередодні вступу німців до селища та відразу став «фольксдойче».

Дізнавшись про це, Ситник разом із партизанами вирішили розстріляти зрадника. Однак той дивом залишився живий і не забарився з помстою. Розправившись з Іваном, згадав і про його (та свою) кохану Ніну. Карателі сплюндрували її, після чого почали жорстоко катувати, відрізали пальці, груди, викололи очі і, зрештою, забили дівчину насмерть шаблями. За цими знущаннями з жахом спостерігали односельці та мати Ніни, яку вони змушували роздавати їм напої під час «розваги». А потім так само вчинили і з нею, хоча жінка збожеволіла від горя.

Подібні картини жорстокості все життя переслідували також Валентину Філіповську. Через маленький зріст і вертляву, жваву за вдачею ватажок партизанського загону Ковпак, із яким їй не раз доводилося працювати, називав її Білкою. Валі доручали вкрай важливі завдання. Іноді навіть мати не знала, куди вирушає її донька. Часто дівчинка не спала тижнями і, лише заховавшись на старому кладовищі, відпочивала кілька годин серед могил.

Якось узимку її разом із подругою схопили власівці. Із табличкою, на якій було написано «Партизан», їх роздягнули й у лютий мороз провели вулицями селища Михайлівка-Рубежівка. Але доля вберегла її. Це було, немов у фантастичному бойовику. Вони вже стояли під дулами автоматів, і тут Валентина почула постріл. Ще подумала, що помирати, виявляється, неболяче. А це був партизанський наліт на фашистів за мить до того, як вороги мали вбити дівчат. Для Валі тоді все обійшлося. Але мати стрімко посивіла, а в подруги, яка стояла поруч, розірвалося серце…

Автографи війни

Місяцями, а часто й роками тривало очікування звісток із фронту, з тилу або полону. Тому розлогі або коротенькі, написані нашвидкоруч, листи стали ниточками, що єднали війну і мир, смерть і життя. Аркушики пожовкли, чорнило вицвіло, тексти нехитрі, писані невпевненими почерками, не завжди грамотні, але лине й досі з тих рядків особлива любов і тепло, які жили в холодних солдатських окопах.

Не було на фронті бійця, який би не сумував за рідною домівкою, і саме тому майже всі листи починаються зі звернення до рідних і близьких «люба матусю», «мої рідні», «дорогі мої діти», «кохана»…

У найбільшому залі Уваровського дому у Ворзелі представлена виставка - інсталяція, яка відображає миттєвості війни через рядки з фронту найріднішим. Фоторепродукцію листів-трикутничків доповнюють виставка плакатів того часу, солдатська атрибутика: каска, плащ-палатка, гільзи від патронів.

Тим часом

На території України діяла величезна партизанська армія – 55 з’єднань, майже дві тисячі загонів і самостійних диверсійно-розвідувальних формувань, в яких воювало понад 500 тисяч партизанів. 95 із них нагороджені званнями Героїв Радянського Союзу, а 183 тис. – орденами та медалями. За підрахунками істориків, у роки війни партизани України знищили 500 тис. німецьких окупантів, 407 гарнізонів, комендатур, поліцейських установ, 5 тис. ешелонів, 1,5 тис. танків, 200 літаків, 600 мостів тощо.

Вікторія ЛЯХОВЕЦЬ