Як утискали українську

21 лютого відзначається Міжнародний день рідної мови. «ЧК» започатковує серію публікацій про розвиток української мови, яка пройшла тернистий шлях від переслідувань та утисків і аж до повної заборони. Утім, наша «солов’їна» була, є та буде, адже саме мовна ідентичність є першоосновою існування нації.

Ще далекого 1627 року російський цар Михайло за поданням Московського патріарха Філарета наказав спалити в державі всі примірники надрукованого в Україні «Учительного Євангелія» Кирила Ставровецького. До кінця XVII століття Російська православна церква засудила й наклала анафему на книги, які видавали в Києві П. Могила, К. Ставровецький, С. Полоцький, Л. Баранович, А. Радзивиловський та інші.

Російський імператор Петро І 1720 року вирішив провести «лінгвістичну реформу», яка передбачала, між іншим, заборону книгодрукування українською і вилучення українських текстів із церковних книг. Коли цього видалося замало, то він наказав переписати з української мови на російську всі державні постанови та розпорядження.

Цариця Катерина II не могла змиритися з тим, що в Києві успішно функціонує акадамемія, і щоб і тут втілити свої імперські забаганки, вона заборонила в 1763 році викладати українською в Києво-Могилянській академії.

Не відставав від неї і Синод РПЦ, який 1769 року заборонив друкувати та використовувати український буквар.

Неперевершеними у своєму цинізмі з нищення української культури стали Валуєвський циркуляр та Емський указ.

У циркулярі, зокрема, зазначалося, що «ніякої окремої малоросійської мови не було й бути не може», тому заборонялося давати цензурний дозвіл на друкування україномовної духовної і популярної освітньої літератури.

Емським указом 1876 року імператор Олександр ІІ заборонив друк і ввезення з-за кордону будь-якої україномовної літератури. Не дозволялися також українські сценічні вистави та друк українських текстів під нотами, тобто народних пісень.

Як пояснював у 1870 році міністр освіти Росії Д. Толстой, «кінцевою метою освіти всіх інородців незаперечне повинно бути обрусіння».

Потім у різні роки російський царизм забороняв викладання в народних школах і виголошення церковних проповідей українською мовою, театральні вистави у всіх малоросійських губерніях, вживання української мови в офіційних установах і хрещення українськими іменами, переклад книжок із російської на українську, друк дитячих українських книжок.

Пік українофобства Російської імперії припадає на 1908 рік, коли Сенат оголошує україномовну культурну й освітню діяльність шкідливою для держави.

І вже два роки поспіль після цієї заяви, 1910-го, Столипін через свій уряд провів наказ про закриття всіх українських культурних товариств, видавництв, заборону читання лекцій українською мовою.

Доба більшовизму для України стала страшним випробуванням, зокрема, і для культури.

У хронологічному порядку візьмемо лише деякі документи СРСР, які були спрямовані на нищення національних мов, водночас і української.

Так, 1926 року Йосип Сталін направляє лист «тов. Кагановичу та іншим членам ПБ ЦК КП(б)У» із санкцією на боротьбу проти «національного ухилу». Це стає початком переслідування діячів українізації.

Протягом усього періоду існування комуністична система невпинно працювала, щоб знищити національні мови, незважаючи на те, що в конституції декларувала їхній вільний розвиток.

Потрібно зазначити, що протягом століть українську мову нищили не лише російський царизм, а й королівська Польша, Австро-Угорщина, Румунія. Проте мова вижила й продовжує розвиватися та тішити своєю мелодійністю звуку, барвистістю лексики та глибинною мудрістю.

Сергій ОГІН