Стелла ЗАХАРОВА: «Спорт гине в утопії!»

Відома українська гімнастка Стелла Захарова гучної слави здобула ще за часів Радянського Союзу, коли зовсім юною спортсменкою виборола престижні титули чемпіонки світу та переможця Олімпійських ігор 1980 року у командному заліку. Після завершення спортивної кар’єри Стелла Георгіївна присвятила себе розвитку спорту в Україні, створивши власний клуб спортивної гімнастики, школу олімпійського резерву, благодійний фонд підтримки юних спортсменів. Вона також є засновником щорічного Міжнародного турніру зі спортивної гімнастики.

Складна економічна ситуація в країні якось позначилася на проведенні вашого турніру?

Чотирнадцятому турніру бути! І він проводитиметься виключно за рахунок спонсорів, адже держава не виділила ані копійки. Натомість, надали рахунок на суму 530 тисяч гривень за чотириденну оренду Палацу спорту. Хоча це державний об’єкт Міністерства молоді та спорту, яким ми, спортсмени, взагалі мали б користуватися безкоштовно. Як буде далі, сказати складно. Особливо, коли бачимо, що через квотну систему у Верховній Раді, на посади приходять люди, які геть не розбираються у цій сфері. На посаді міністра молоді та спорту нині фаховий політолог, якому складно довести, що спорт це правильно й потрібно. Необхідно, в першу чергу, самій державі.

А в нас що? Усі спортивні об’єкти, що розташовані в центрі міста, виставлені на продаж. Нічого не будується, сам спорт гине в утопії. Соромно. Дитячий узагалі фінансується винятково коштом батьків. Але ж не всі спроможні взагалі заплатити навіть членський внесок. Як бути з такими дітьми?

Виходить, у юних спортсменів із провінції взагалі немає ніяких шансів?

По-перше, раніше активно працювали тренери-селекціонери, які їздили областями й вишукували таланти. У тих самих колгоспах були футбольні поля, якісь спортивні секції при сільських клубах, які трималися на балансі колгоспу або господарства села. Нині все це зруйновано. Тоді тренери були зацікавлені, отримували гідну зарплатню, премії, звання за перемоги високого рівня своїх підопічних. Нині – селекції, як такої, взагалі немає. Адже звичайний тренер за 1000-1500, наставник національної збірної за 3000 гривень на місяць, які їм пропонують, не в змозі прожити. Через що, за найменшої нагоди, тренери виїжджають за кордон, де отримують гідну винагороду за свою роботу. Те саме стосується спортсменів, водночас і юних. Нещодавно в нашій федерації мала місце справжня трагедія, коли юна спортсменка з Луганщини, разом із батьками, виїхала до Росії. Навколо цього розгорнувся скандал, цю дитину почали обливати брудом, закидали зрадництво. Однак у мене запитання безпосередньо до міністра молоді та спорту: що він зробив за для того, аби втримати цю дитину, тим більше з проблемної Луганської області?

Вашу спортивну школу вдається утримувати на гідному рівні?

Намагаємося, однак це дуже важко, не маючи власного постійного місця. Перебираємося в різні зали, орендуємо приміщення. Наприклад, в інтернаті, де я колись займалася, винаймали залу, купили килим спеціальний за 30 тисяч доларів, сплачували посильну оренду. А згодом прийшов новий директор і з порогу заявив: «6 тисяч гривень!». Це було, коли курс долара становив 8 гривень. Тоді за ці гроші ми могли винаймати шикарну залу в центрі міста. Мати своє приміщення дуже важливо. Як можу прийти до спонсора й сказати: «Нам потрібно гімнастичне приладдя, але ми його поставимо у звичайному шкільній спортивній залі?». Професійне оснащення дуже дороге, нині воно коштує приблизно півтора мільйона гривень. Добре, ми б купили уживане, але треба його кудись привезти і використовувати за призначенням.

Яким бачите вихід із такого непростого становища в спорті?

Треба зібратися спортсменам, представникам влади, обговорити модель розвитку спорту й дотримуватися її. Натомість, усі лише говорять, що необхідно проводити реформи, але ніхто нічого не робить. А що ми можемо зробити, коли в нас немає ані грошей, ані спеціалізованих баз, ані реформ?

Вашій спортивній із Віктором Хлусом родині (колишній гравець київського «Динамо» – Авт.) уже понад 30 років. Що вважаєте запорукою щасливого сімейного життя і, власне, за яких обставин колись познайомилися?

Раніше відбувалося багато зустрічей зі студентами, робітниками різних сфер, для яких ми були кумирами. Приїжджали в університети, на заводи, спілкувалися з людьми, розповідали про себе. На таких заходах спортсмени так само знайомилися одне з одним, потім зустрічалися, часто одружувалися. На одній із таких зустрічей зі студентами познайомилися й ми. Маємо доньку, сина й буквально живемо своїми дітьми! Адже так сталося, що в дитинстві ані мені, ані Віктору, великої уваги ніхто з батьків не приділяв. Чоловік узагалі виховувався в інтернаті, бо ріс без батька, а мама-інвалід. Я також виросла без батька, мама займалася своїм життям. Усього досягали самі, без чиєїсь сторонньої допомоги. Тож до виховання власних дітей докладали максимум зусиль, щоб вони росли в комфортних умовах, отримали гарну освіту, розуміли й відчували, що таке справжня родина. Ми дотримуємося великої кількості традицій. На Різдво, ще за місяць розпочинаємо прикрашати будинок, маємо власну традицію запалювати першу свічку, чіпляємо спеціальні червоні фіранки, трохи змінюємо інтер’єр оселі. На Великдень печемо паски, усі разом йдемо до Церкви. Так само й на вихідні. Не можу сказати, що завжди залюбки все це роблю, але мені дуже хочеться, щоб мої діти виросли в щасливій міцній родині, в атмосфері взаємоповаги та любові.

Чи мали колись наміри віддати дітей у великий спорт?

Ніколи! Хоча, коли кілька років жили у Швеції, син сам захопився спортом. Узагалі, у місті, де жили, неможливо було ним не займатися! На 600 тисяч населення – 55 футбольних полів. Син півтора року займався гандболом, згодом зацікавився футболом. Виступав у молодіжній збірній команди «Йонсередс», а згодом, коли повернулися до Києва, у клубі «Динамо». Але так сталося, що за короткий термін отримав три серйозні травми й самостійно вирішив піти зі спорту. Згодом закінчив Київський інститут міжнародних відносин, досконало володіє трьома іноземними мовами й нині працює за кордоном у великій міжнародній компанії. Донька певний час займалася в моєму клубі, а потім разом зі мною захопилася кінним спортом. Нині закінчує школу, готується до вступу у виш, до речі, той що закінчував син.

Вам самій і досі доводиться дотримуватися суворого режиму харчування та занять, аби бути в такий гарній формі?

Дотепер тримаю себе у рамках, хіба що, не в такому жорсткому режимі, як це було раніше. Більшість мого раціону становлять морепродукти та овочі. Але дуже люблю булочки зі слойоного тіста. Спокійно обходжуся без шоколаду, морозива, інших солодощів, а от без слойочок ніяк! (сміється). Двічі на тиждень виконую спеціальний комплекс вправ на тренажерах удома, двічі на тиждень займаюся кінним спортом на базі. Маю свого коня, якого звати Гриша. То зазвичай заняття це ще й ціла сентиментальна історія. Приношу йому ласощі, по-своєму спілкуюся з ним і отримую від цього задоволення.

А як складалася доля в іграшкового Чебурашки, якого скрізь возили із собою на змагання як талісман?

Не Чебурашка, а Чебурасік, як я його завжди називала! (сміється). Він і досі зберігається в мене вдома в тій самій спеціальній сумочці, куди зазвичай його клала, коли їхала на змагання. А персонаж Чебурасік став офіційним символом нашого турніру. Вірю, що він також буде талісманом для багатьох поколінь юних гімнастів.

Розмову вели Геннадій КАРПЮК

та Анастасія АВДЄЄВА