Три постаті, які увічнили, уквітчали край

Їх, безперечно, набагато більше. Але всесвітню славу нашому краю принесли, як сьогодні вважається, художниці Катерина Білокур, Марія Примаченко та наша сучасниця - поетеса Ліна Костенко.

Катерина Білокур: квіти дивосвіту

Уродженка Яготинщини Катерина Білокур (1900-1961рр.) – художниця всупереч долі. Спочатку батькам, які забороняли Катерині з дитинства її «безглузде заняття». Потім педагогам, які навіть не розглядали подані нею документи до Миргородського технікуму художньої кераміки, Київського театрального технікуму. Причина – відсутність атестата про початкову шкільну освіту.

Однак вона в дитинстві самотужки навчилася читати. Після визнання її художнього таланту та листування з відомими майстрами слова останні казали про її неабияке літературне дарування. Проте найбільша пристрасть Катерини – малювання. У дитинстві дівчинка збирала з печі вуглики й розмальовувала ними стіни. Квітами. Олівцями брата прикрашала його зошити. Квітами. Замість дитячих ігор або дівчачих вишиванок йшла до поля й милувалась природою. Та квітами…

Найулюбленіший жанр художниці – писати квіти. Вона їх малювала живими, з натури, інколи поєднуючи на полотні весняні й осінні. Квіти, море квітів, втілила художниця-самоучка в понад сотню своїх творів. Дивлячись на них, припускаєш, що квітами було встелене все її життя.

Але ось вона гірка іронія долі: у 34 роки через нескінченні докори рідних, нерозуміння оточуючих, Катерина робить спробу самогубства. Порятунок від матері став водночас для неї індульгенцією з боку рідних на продовження «дивакуватого заняття».

А доля, наче втомившись випробовувати Білокур на відданість меті, надала, нарешті, їй можливість отримати визнання. Надісланий Катериною малюнок калини до співачки Оксани Петрусенко – своєрідної художньої ілюстрації до пісні «Чи я в лузі не калина була?» у її виконанні – допомогли дізнатися фахівцям про самобутню творчість Білокур.

Перша персональна виставка 40-річної художниці відбулася в Полтавському будинку народної творчості. А 1954 року три картини Білокур – «Цар-колос», «Берізка», «Колгоспне поле» було включено до експозиції радянського мистецтва на міжнародній виставці в Парижі. Там їх побачив всесвітньовідомий Пабло Пікассо. І, не будучи в захопленні від художників-реалістів, назвав нашу землячку геніальною, водночас пожалкувавши:

– Якби ми мали у Франції художницю такого рівня майстерності, то змусили б заговорити про неї весь світ.

Марія Примаченко: фантастичні звірі – люди

Марія Примаченко (1908-1997 рр.) усе життя провела в рідному селі Болотня, що в Іванківському районі. Її багатогранний талант відкрили також несподівано, як і в Білокур, лише в 36 років. І в її долі були тяжкі випробування.

Із дитинства дівчина була вражена страшною недугою – поліомієлітом. Закінчила лише чотири класи, перенесла три операції, усе життя носила семикілограмовий протез і ходила з милицями. Коли не могла пересуватися, малювала лежачи. Однак ніщо не завадило їй займатися малюванням, вишиванням, захоплюватися керамікою, мати родину та народити сина.

У Державному музеї українського народного та декоративно-ужиткового мистецтва можна годинами милуватися глечиками, тарелями з блакитними мавпами, рудими лисичками, дивакуватими звірами, чудернацькими крокодилами, розмальованими руками майстрині.

Витоки її творчості – у настінних хатніх розписах, з яких вона розпочинала свій мистецький шлях і які є найстародавнішим жанром світового декоративного мистецтва. Художниця вміло об’єднала малюнок і живопис. Так народився графічний живопис і живописна графіка. Неперевершена, з індивідуальним авторським баченням і неповторним художнім візерунком.

Роботи Примаченко із часом розширювали не лише її творчі здібності, а й масштабність тематичних задумів – від унікальних квітково-пташиних композицій до побутово-народних і художньо-змістовних робіт. Квіти в Примаченко огорнуті дивовижною фантазією, вони по-людськи персоніфіковані та конкретно адресовані. Серед них – «Квіти-оченята», «Квіти на ялинку», «Лесі Українці», «Людям, що пашуть хліб і Батьківщину кохають».

Примаченківська серія фантастичних звірів не має аналогів ні у світовому, ні у вітчизняному мистецтві. Таких тварин узагалі не існує в природі – вони найчастіше з людськими очима, отороченими пухнастими віями. Звірі на її полотнах різного кольору – зелені, жовті, сині, вогняно-полум’яні.

– Дивлюсь на підлогу – бачу, то звір, а то людина на коні, – зізнавалася якось про свої утаємничені уяви художниця.

Та враження від її робіт у тому, що звіриний світ художниці викликає «живу асоціацію» – тварини ніби дихають, ворушаться, перетворюються на наших очах. Примаченко немов переконує нас услід за Сент-Екзюпері: «Пильно лише серце. Найголовнішого очима не побачиш».

Цікаво, що підписи-примовки майстрині під її роботами сприймаються не лише як етичні настанови, а й як художньо-змістовне трактування часу та поведінки людей. Як вам таке: «Три буслики в горосі живуть у нас і досі». Або: «Лежень ліг під яблунею, щоб яблуко само впало в рот, а воно його в лоб».

Вона любила ілюструвати казки й сама народила нам безліч художніх казок-відкриттів, казок-здивувань. Уквітчані гарненькі хатки, а поруч на деревах достигають небувалого розміру яблука, летять величезні птахи, пливуть дивовижні риби.

Її мистецтво – на всі часи.

Ліна Костенко: «Я не люблю неволю»

Ліна Василівна Костенко (1930 р.н.) – наша сучасниця, письменниця, шістдесятниця, поетеса. Автор багатьох поетичних збірок – «Над берегами вічної ріки», «Неповторність», «Сад нетанучих скульптур», роману у віршах «Маруся Чурай», поеми «Берестечко» – давно вже стала еталоном сучасної української поезії, взірцем незламного духу та непідкупної громадянської позиції. Лауреат Державної премії ім. Т.Г. Шевченка Ліна Костенко відмовляється від найвищої державної нагороди – звання Героя України.

– Політичної біжутерії не ношу, – це не просто її відповідь по суті, це – кредо поетеси.

Вона родом із Ржищева. Шість років прожила в цьому містечку. Пам’ятає про його високі береги, незламний дух пращурів. Поетеса з родини справжніх інтелігентів – батько знав 12 мов, був в’язнем ГУЛАГу. Під час Другої світової війни вона пізнала гірку долю біженців, а під час «розвиненого соціалізму» стала «творчим вигнанцем». Писати вірші почала з 14, друкуватися – з 16 років. Неодноразово переживала «фігуру умовчання» через свій світогляд і непідкупну творчість.

Так четверта збірка поетеси «Зоряний інтеграл» (1963 р.) була заборонена. У 1972 році готовий друкарський набір збірки «Княжа гора» було розсипано через небажання Ліни Костенко змінити зміст деяких поетичних рядків.

«Поету важко. Він шукає істин.

Ми – джини в закоркованих пляшках.

А ви, хто ви, які ж ви комуністи?

Ви ж комунізм вдавили в пелюшках!

Ви вже його сточили, як хробаччя.

Поезія для ваших топок – торф.

Оце, щоб ваші методи побачив, –

Від заздрощів би луснув Бенкендорф», – такою була її відповідь цензорам.

Однак це не змінило її поглядів: «Я трохи звір, я не люблю неволі. Я вирвуся, хоч лапу відгризу», – писала Костенко.

Лише 1977 року збірка «Над берегами вічної ріки» пробила цензурні мури. Через два роки Ліна Василівна видала роман у віршах «Маруся Чухрай», який через вісім років здобув Шевченківську премію…

Микола ЗАКРЕВСЬКИЙ