Не ховався за спини товаришів

Незадовго до Дня Перемоги в селі Дзвінкове провели в останній путь 44-річного Олега Логвиненка, який загинув на Донбасі, захищаючи Україну.

Мовчать дзвони в Дзвінковому. Панує скорботна тиша біля сільської церкви. Сотні людей стоять із непокритими та похиленими головами. Солдат повернувся додому. Навіки повернувся.

Щоб діти знали…

Три брати з родини Логвиненків пішли добровольцями на фронт. Три брати на все село. Із п’яти, яким уже довелося захищати територіальну цілісність і незалежність держави. І перша смерть спіткала односельця, який загинув разом із двома побратимами 56-ї військової бригади під час підступного ворожого мінометного обстрілу. Тому й прийшли попрощатися з Олегом люди – від мала до велика: і сивочолі старожили села, які добре знають дружну, багатодітну родину Логвиненків, і односельці, які особисто спілкувалися із загиблим, і численні друзі, знайомі та просто небайдужі. Бо коли гине солдат за народ, народ має бути йому вдячний. І зберігати пам’ять для нащадків.

Про це й каже сільський голова Валерій Середа, стримуючи хвилювання та добираючи слова:

– Пам’ять про Олега Логвиненка, воїна-героя, буде з нами назавжди. Ми встановимо меморіальну дошку на школі, де він навчався, його ім’ям назвемо одну з вулиць, – твердо запевняє присутніх Валерій Вікторович. – Щоб наші діти знали, що вони живуть під мирним небом, завдяки таким, як Олег…

А небо – весняно-блакитне і неосяжне – так дисонує із чорною хмарою горя, яка зависла над родиною. Сльози на очах рідних. Сльози на очах близьких. А біля Олега – квіти, море квітів. І невимовна туга в душах тих, хто прийшов попрощатися із земляком-героєм.

Тут, у Дзвінковому, Олег народився, тут зробив перші кроки, тут пішов у перший клас, звідси почав торувати свій життєвий шлях.

– У школі Олег був активним хлопцем, дружив з усіма, конфліктів у нього ніколи не було, – згадує для «ЧК» Ірина Шиденко, керівник сільського навчально-виховного комплексу, яка навчалася з Олегом в одній школі.

За її словами, родину Логвиненків поважають у селі за працелюбність і щирість, за те, що батьки виховали п’ятьох дітей – чотири сини та доньку. І все життя пропрацювали в місцевому лісництві.

Павло Прохорович був електриком, майже до всіх домівок односельців прокладав електромережі. Ольга Михайлівна пов’язала своє життя з лісом. І сьогодні, не зважаючи на пенсійний вік, працює в лісгоспі. Вона висаджує та пестить лісові саджанці, аби Дзвінкове залишалося таким же мальовничим, оточеним сосновими борами, березовими гаями та могутніми дубами, населеним пунктом.

Подружжя Логвиненків свої трудові роки присвятило тому, щоб люди мали світло та цілюще повітря. Їхній син Олег віддав своє життя за те, щоб військові випробування не затьмарювали долі інших – односельців і співвітчизників – і не скупчувалися порохові хмари над нашими домівками.

– Він пішов захищати нас усіх. Захищати дітей, матерів, родину, Батьківщину. І ми повинні зробити все, щоб наші діти, онуки пам’ятали про те, що жила така людина – Олег Логвиненко, яка не побоялася й пішла воювати, – наголосив Владислав Одинець, очільник Васильківської райдержадміністрації, одночасно нагадавши, що в районі це вже восьмий загиблий у зоні АТО. – А влада повинна, – акцентував він, – не залишати поза увагою родину героя та його батьків.

– Ніхто й ніколи не зможе компенсувати рідним втрату сина та батька, – підкреслила у виступі й голова райради Наталія Баласинович. – Немає нічого боліснішого для матері, аніж прощання назавжди із сином. Але ми можемо – і повинні! – назавжди закарбувати в пам’яті та вписати великими літерами в історію Дзвінкового, Васильківщини, України таких героїв, як Олег Логвиненко.

Був наказ про демобілізацію, але він не поспішав…

За життя Олег навряд чи мріяв стати героєм. Але сходинки до звитяжної, героїчної самопожертви в нього починалися з дитинства. Із самостійних кроків, коли не ховався за спинами однолітків, шкільних товаришів, а брав на себе самостійність вчинків, а з нею – і відповідальність. Коли брав до уваги батьківські уроки виховання.

– Пухирі на долонях не мають лише ледарі, – казав Павло Прохорович маленькому Олегові, коли той одного разу почав шмигати носом від перших болісних мозолів на руках. – Терпи, коли боляче, і не роби болісно іншим…

Батько за життя навчився терпіти та перемагати. От і нині в найтрагічніший період свого життя він прийшов із дружиною та дітьми проститися із сином, перемагаючи власний фізичний і душевний біль. Тяжко хворий Павло Прохорович ще донедавна, до сумної звістки, перебував у лікарні. Лікарі його суворо попередили: нервове потрясіння може стати вироком для вас. Але він, відсікаючи будь-які перестороги медиків, долав пішки разом з усіма більше ніж двокілометровий шлях до сільського цвинтаря.

Подумки думаєш: будь-яку відстань долає не сила ніг, а сила духу. І саме вона робить із чоловіка з непоказною статурою – воїна, а з непохитного воїна – справжнього героя. Чоловіки з родини Логвиненків це підтверджують власним прикладом.

Тричі Олег Логвиненко отримував відпустку за сумлінну та самовіддану бойову службу. Неговіркий за природою, він майже не розповідав батькам і дружині в Києві про те, що бачив і пережив. Адже він намагався брати за можливості на себе біль розлуки, довге очікування демобілізації своїх побратимів.

– На Олега вже було видано наказ про демобілізацію, – розповів «ЧК» його сорокарічний брат Валерій, який ще дев’ять місяців тому перебував у зоні АТО. – Деякі побратими з підрозділу Олега вже повернулися, а він не поспішав. Чому? Я цього не знаю. Мені він обіцяв, що обов’язково приїде в двадцятих числах травня, щоб привітати з днем народження свого шестирічного сина Кирила та попестити трирічну доньку Ганнусю.

Мабуть, у цьому є своя логіка пояснень. Той, хто пішов на фронт добровольцем, зазвичай не квапиться з можливістю повернення. Поспішають ті, кого призивали, хто рахував дні до «дембеля»…

Власне, і сьогодні один із трьох братів – 38-річний Роман, який продовжує військову естафету родини Логвиненків на Донбасі, не поспішає до власного мирного життя. У серпні в нього закінчується річний термін перебування в зоні АТО. Але він має намір підписати контракт і продовжити свою військову службу до того часу, коли на Донбасі остаточно запанує мир. Валерій не приховує: нині в родині, після трагічної події з Олегом, намагаються переконати Романа повернутися до рідного Дзвінкового. Однак брат поки не сприймає аргументи своїх рідних.

Так само колись і Олег не сприймав побажань свого командира.

– Після чергового ворожого обстрілу в нас було пошкоджено дві бронемашини. Серед них – і бойова розвідувальна машина Олега. Командир запитав: може, приєднаєшся до ремонтників? А до цього нам було поставлене завдання: продовжити розвідувальний рейд. Олег наполіг на тому, щоб ним замінили іншого пораненого механіка – водія БРДМ. І він пристав до хлопців, бо не звик ховатися за спинами інших,– згадує його побратим Андрій Нестеренко.

… Колись у шкільні роки Олег Логвиненко у творі про героїв Великої Вітчизняної війни писав про те, що для них була лише одна честь – честь прийти на допомогу. І вони сповідували лише одну силу – силу здатності допомогти.

Сила смерті забрала життя Олега Логвиненка. Але сила пам’яті збереже його ім’я для нащадків, для всіх, хто має бути вдячний йому за виявлену ним честь та силу самопожертви.

Найперша увага – родині загиблого

Як запевнив «ЧК» голова Васильківської райдержадміністрації Владислав Одинець, родина Логвиненків отримає передбачену законодавством і відповідною програмою райради фінансову допомогу. За участі Дзвінківської сільської ради рідним Олега Логвиненка вже надається всіляка допомога в оформленні необхідних документів та організаційно-технічна підтримка. Родина героя зможе поліпшити свої житлові умови. Їй буде запропоновано житло на вибір на зведених житлових масивах міст і селищ Київщини. Васильківська райдержадміністрація тримає це питання на постійному контролі. Передбачені законом земельні ділянки, запевнив зі свого боку сільський голова Валерій Середа, будуть надані всім учасникам АТО, найперше – родині загиблого.

Микола ЗАКРЕВСЬКИЙ