Діти війни

Категорія: ЛюдиМатеріали номера

IMG_2976

У реабілітаційному центрі для вимушених переселенців із зони АТО, який розташований у Коцюбинському, перебувають 60 родин. Здебільшого – багатодітні, а також ті, яким, тікаючи від пострілів і вибухів, нікуди й ні до кого було йти, аби знайти хоч якийсь тимчасовий прихисток. Основні проблеми дорослих мешканців центру – якнайшвидше знайти роботу, влаштувати дітей до школи та в садочки й зробити все можливе, аби маленькі переселенці мали те, що повинно бути в щасливому дитинстві.

Їхали в гості думали, скоро повернемося

В Юлії та Анатолія Костюченків четверо дітей: 6-річний Михайлик, 9-річні двійнята Саша та Даша, 13-річний Євген. За два роки до початку АТО вирішили перебратися на батьківщину бабусі, мами Юлії, до Горлівки на Донеччину. Тим самим вирішити й болюче квартирне питання, адже багато років тіснилися великою родиною в невеличкій однокімнатній квартирі в Броварах. Придбали простору трикімнатну квартиру в Горлівці, зробили хороший ремонт, дорослі влаштувалися на роботу, діти пішли до школи та дитячого садочка. Із загостренням ситуації в місті, у червні 2014 року, прийняли рішення виїхати на мирну територію. Сподівалися, що на місяць-два, до кінця літа, тому й узяли із собою лише літній одяг і найнеобхідніше.

– Не вірили, що буде справжня війна, самі налаштовувалися, дітям теж казали, що незабаром повернемося, – утираючи сльози, розповідає Юлія.

Однак події в Горлівці розгорталися з блискавичною швидкістю, і там, де ще вчора була мирна присутність військових, зруйновано будинки, загинули люди. Рік родина Костюченків мешкала в Малині, що на Житомирщині.

– Поїхали до далеких родичів, але скільки можна гостювати родині з семи чоловік? Окрім дітей, забрали із собою й мою маму, вона тоді потребувала реабілітації після лікування онкології. Винаймали квартиру, раді були будь-якому заробітку. Влаштувалися з чоловіком працювати в лісі. Він – лісорубом, я сапати ялинки. За гектар ялинок платили 200 гривень. Це фізично можна було заробити не менше, ніж за три дні. Але все одно грошей хронічно не вистачало, ще й ціни на все поповзли вгору. Брали продукти в борг у магазинах, на ринку. Добре, хоч люди довіряли. А допомоги як переселенцям не було ніякої. Дуже скрутно було, самі іноді не вечеряли, аби нагодувати дітей, – розповідає Юлія.

Із Житомирщини – під Київ

Про центр на Київщині дізналися через інтернет, зв’язалися з його координаторами й торік у червні перебралися на Київщину. Як і решті вимушених переселенців із зони АТО, родині Костюченків виділили окрему кімнату, на перших порах підтримували у вирішенні різних побутових проблем, і благодійна допомога: крупи, консерви, борошно, олія – не були для великої родини зайвими.

– Чоловік працює на двох роботах: кочегаром та охоронцем. А я, на жаль, не можу піти, діти хворіють, – розповідає Юлія.

Лікарі припускають, що дівчатам-двійнятам і старшому сину Євгену далися взнаки часті переїзди й неминучий стрес, пов’язаний із цим. Букет захворювань на трьох: вегето-судинна дистонія, псоріаз, підвищені показники цукру в крові. Найменший, 6-річний Михайлик, інвалід дитинства, проте до певного моменту зростав, як звичайна дитина: ходив до дитячого садочка, бавився з друзями в дворі. Про почуте й побачене в перші дні військових дій у Горлівці, здавалося, хлопчик уже й не згадував. Батьки, як могли приховували дорослу правду й часто жартома пояснювали тоді ще чотирирічному сину, що так голосно гримить і чому дяді ходять з автоматами в руках. Але дещо, не зважаючи на малий вік, Михайлик для себе таки зрозумів. І коли на новорічні свята в Малині сусідські діти бавилися петардами, вирішив, що почалася війна.

– Прибіг весь у сльозах із вулиці, кричить, забився під ліжко й довго не вилазив. Спочатку не відразу й ми зрозуміли, що сталося, він кілька днів мовчав, почав заїкатися, – розповідає мама Юлія.

Із того часу минуло вже майже півтора роки, чотири місяці з них Михайлик навідріз відмовлявся виходити на вулицю, майже не говорив. На допомогу прийшов психолог центру, після занять з яким хлопчик став потроху розмовляти й тепер хоч і не надовго, але погоджується вийти надвір разом із батьком. Унаслідок цього довелося залишити й дитячий садочок, до якого раніше Михайлик ходив із великим задоволенням.

Живемо сьогоденням

Про те, що чекає на всю велику родину далі, намагаються не замислюватися. Легше жити сьогоднішнім днем, каже мама Юлія. Діти мріють повернутися додому, але лише дорослі розуміють, що це стане можливим нескоро. Від постійних обстрілів і вибухів у їхній квартирі, де місця вистачало всім і якій так колись раділи після броварської «однушки», розійшлися шви в стінах, повибивало вікна. Тож, навіть після того, як почують таку довгоочікувану новину про мир в окупованій нині Горлівці, навряд чи відразу повернуться додому.

– Після війни 1941-1945 років ще скільки десятиліть знаходили міни, бомби. А на Донбасі нині все заміноване: поля, парки, кладовища. За дітей боїмося, тож повернемося лише тоді, коли стане безпечно. А поки що – наш дім тут. Ви не уявляєте, як багато для нас означає, що діти можуть спокійно спати ночами й на вулицях нікого не вбивають, – розмірковує Юлія.

На 16 квадратних метрах кімнати: чотиримісне двоярусне ліжко, розкладний диван і невеличка софа. Стіл, де старші діти вчать по черзі уроки. Комп’ютер, багато ящиків із речами та дитячими іграшками. У дівчат здебільшого ляльки та речі для них, у Михайлика – машинки та набори маленького домашнього майстра: іграшкові молотки, свердла, дрилі. Є й телевізор, однак його намагаються вмикати якомога рідше, аби діти не чули новин про те, що відбувається там, де їхній дім.

– Найбільше боїмося звісток про те, що загинув хтось із наших знайомих, які там залишилися. Особливо, коли йдеться про дітей. Нещодавно дізналися, що загинула родина наших знайомих. Вечеряли, коли прямо в кухню влучив снаряд. Усі загинули: батько, мати й двоє дітей: чотирирічна дівчинка та син-першокласник. Діти дуже болісно сприйняли це, та й ми, дорослі, кілька ночей від важких думок не могли заснути, – розповідає Юлія.

Спілкуємося з сестричками Дашею та Сашею та їхнім старшим братом Женею. Усі щойно повернулися зі школи, радіють, що домашніх завдань на сьогодні загадали небагато, та й узагалі, кінець навчального року, попереду канікули.

– На море б хотілося поїхати, але навряд чи вийде. Вмовляємо батьків, щоб цього року, як і минулого, день народження, який у липні, відсвяткували в парку розваг, – розповідає Саша.

– А я про інший подарунок мрію – іграшковий будинок для ляльок. Мама пообіцяла, що обов’язково подарує, коли повернемося додому. Тут для нього, на жаль, місця немає, – каже Даша.

Також із ностальгією згадують своїх домашніх улюбленців, якими бавилися в Горлівці: папугу Гошу та німецьку вівчарку Джесіку. Їх, зі зрозумілих причин, не змогли взяти із собою, віддали родичам, які залишилися в місті. Мріють про те, аби завести нове цуценя чи птаха, але розуміють, що нині про це не може бути й мови.

– Чи успішно навчаюся? Трішки гірші оцінки з математики, фізики та хімії стали, але наступного року неодмінно підтягнуся, адже мрію в майбутньому вступати до Національного авіаційного університету на факультет авіа– та ракетобудування, – ділиться планами Євген.

Хлопець захоплюється спортом, відвідує секцію тхеквондо. Дівчата займаються танцями, а ще – залюбки малюють і шиють лялькам нові вбрання. Знайшли й нових друзів у Коцюбинському.

Що там, удома?

– За домом дуже сумуємо, за шкільними друзями. Із кимось підтримуємо зв’язок телефоном і через інтернет, а з кимось – ні. У Горлівці товаришували з однокласницями Настею та Анею. Нині, на жаль, навіть не знаємо, де вони й що з ними. Мобільні не відповідають, – каже Даша.

– А я з деякими своїми однокласниками спілкуюся в соціальних мережах. Одні в Горлівці залишилися, інші – виїхали до родичів у Росію. Писали, що через постійні обстріли навчання іноді скасовують, а одного разу снаряд влучив в будівлю нашої школи, тимчасово всі ходили в іншу. Добре, що це сталося у вихідний, і в школі нікого не було. Насправді ми вже звикли й до школи, і до нових друзів у Коцюбинському, але все одно додому дуже-дуже хочеться. Віримо, що це неодмінно станеться, адже війна колись закінчиться, – каже Женя.

Анастасія АВДЄЄВА

Фото Володимира ДАВИДЕНКА

Копіювання, цитування, публікація і републікація або ж інше поширення авторських матеріалів, у т.ч. окремих частин текстів чи зображень (за винятком копіювання для приватного використання), розміщених на веб-ресурсах видання, без письмового дозволу «ЧК» забороняється і захищається Законом України «Про авторське право і суміжні права». Дозволяється цитування матеріалів без отримання попередньої згоди за умови розміщення у тексті обов’язкового посилання на «ЧК». Для інтернет-ресурсів є обов’язковим розміщення прямого, відкритого для пошукових систем гіперпосилання на цитовану статтю у тексті.