Учасники АТО в бюрократичному полоні, – або Як нагрівають руки на захисниках Вітчизни

Вони повернулися з війни на Донбасі. І продовжують нову – за справедливість. Вони поклали на вівтар Вітчизни своє здоров’я в запеклих боях, а нині змушені доводити наявність травми чи поранення військовими обставинами. Їм не виплачують передбачену законом грошову компенсацію, бо з військових частин уперто не надходять необхідні документи. Вони по суті безправні, бо ошукані, не можуть отримати статус інваліда війни. Чому?

Три місяці – на підтвердження діагнозу

До Васильківського Центру допомоги учасникам АТО, сім’ям загиблих щодня приїздять чимало демобілізованих, рідних полеглих у боях. У кожного своя життєва та військова долі, але здебільшого одна проблема: як отримати статус інваліда війни та відповідну соціальну підтримку.

– Тут ми уважно аналізуємо документи колишніх військових, надаємо їм рекомендації, пропонуємо необхідний алгоритм дій, – каже колишній активний учасник Революції Гідності на Майдані, волонтер, а нині керівник Центру Ірина Горбачова.

Як ілюстрацію наводить конкретний приклад. Щойно порадила чоловікові пройти ретельне обстеження в обласній клінічній лікарні №2, де приймають учасників АТО. Або лягти на реабілітацію. У нього була травма від вибуху снаряду та зафіксовано контузію. Через місяць після повернення додому в чоловіка почав різко погіршуватися слух, згодом – зір. Є побоювання щодо втрати працездатності.

– Цьому вчорашньому захисникові почасти поталанило, бо в законі про учасників АТО є чітка регламентація: діагноз демобілізованого із зони АТО впродовж трьох місяців може бути пов’язаний із виконанням ним військового обов’язку, – наголошує співрозмовниця. – Для цього потрібне медичне обстеження й висновки відповідної комісії.

Проте до Центру звертаються багато таких, хто перевищив тримісячний норматив, і тому змушений підтверджувати історію свого поранення чи отриманої травми під час перебування на Донбасі.

– Демобілізований повинен звертатися з відповідною заявою до військової частини, де проходив службу, – пояснює Ірина Володимирівна. – У частині мають провести службове розслідування, надати медичний висновок. А в ньому визначити: чи пов’язують вони його причину хвороби з травмами або понівеченнями, отриманими під час перебування в зоні АТО. Тобто, призначення інвалідності, а відтак й обсягу грошової допомоги, залежить від всебічності та об’єктивності відповідного розслідування медичною частиною стосовно конкретного військового.

Чи завжди військові медики виступають на соціальний захист колишніх захисників Вітчизни? На жаль, ні. І ось чому. Щодо отриманої травми або ушкодження потрібно мати трьох свідків, які підтвердять, що понівечення зумовлені бойовим чергуванням або виконанням наказу командира. Та цього замало. Випадок про травму або поранення має бути зафіксовано в документах медчастини. І надалі це документальне підтвердження буде доказом. А коли цього немає, то військово-лікарська комісія має повне право не пов’язувати отримані понівечення із захистом Батьківщини.

– У нас дуже багато хлопців, які не змогли надати документи до лікарської комісії, тому в них відсутня наявність проблем зі здоров’ям із несенням військової служби в зоні АТО. А інвалід війни та «побутовий» інвалід мають різні обсяги державної соціальної підтримки. Вона різниться в кілька разів, – акцентує Ірина Горбачова. – І у військових частинах, на жаль, дуже часто нехтують, а інколи й зловживають своїми обов’язками. Діють за принципом: війна все й усіх спише.

На підтвердження наводить новий приклад. Мати-пенсіонер загиблого в зоні АТО впродовж кількох місяців не може отримати з військової частини акт розслідування смерті сина. І тому вона не має права на одноразову грошову допомогу. У довідці вказано, що він загинув від серцевого нападу. А напад стався, буцімто, не під час бойових дій, а у військовій частині після виходу із зони АТО. Хоча є докази свідків зовсім іншого ґатунку.

Такий законодавчий механізм, безперечно, приречений на бюрократичну тяганину. Наскільки він виправданий?

– З одного боку, це зумовлює небажану бюрократію. З іншого – таким чином відсівають тих людей, які пішли в зону АТО для того, щоб у рамках люстрації змити зі свого професійного мундира небажані плями, – зауважує Ірина Володимирівна.

За її словами, серед добровольців – «атошників» чимало саме таких держслужбовців, працівників силових органів, суддів. Дехто сумлінно виконував свої обов’язки в зоні АТО. А дехто спромігся за сумним прикладом деяких «липових чорнобильців» перетнути сектор бойових дій на день – два, а потім отримав статус УБД. А після нього – зробив інвалідність, отримав групу та відповідну соціальну підтримку.

Як покласти край фінансовим зловживанням

Однак медичними аспектами не вичерпуються проблеми демобілізованих і родин загиблих. Практично кожен третій випадок звернень до Центру пов’язаний із фінансовими зловживаннями в зоні АТО.

За правилами, демобілізовані отримують грошовий атестат. Він свідчить про його заробітну плату в зоні АТО. Але під час отримання виписок із банку з’ясовуються кричущі невідповідності.

– Ми маємо безліч прикладів, коли суми нарахованих грошей на банківських картках військовослужбовців і фактично виплачених їм за атестатом не збігаються на десятки тисяч гривень, – каже волонтер Антон Горбачов. – Є навіть такий учасник АТО, у якого фінансова розбіжність не на його користь за рік досягла 87 тисяч гривень. І це для вчорашнього захисника Вітчизни, який має трьох неповнолітніх дітей та мешкає в селі.

Більш-менш пристойна картина, підкреслює Антон Миколайович, у військовослужбовців із Національної гвардії. Коли негативні випадки набувають розголосу, декому просто не дають на руки грошовий атестат. Водночас посилаються на різноманітні обставини – від звільнення відповідальної за бухгалтерський облік особи до технічних негараздів із документообігом.

Є факти грошових невиплат узагалі за певний період перебування в зоні протистояння. Білоцерківчанин Валерій Мітенко, приміром, у складі 95-ої бригади захищав із побратимами аеропорт Донецька. Саме за стійкість і мужність цих хлопців їх із часом охрестили кіборгами. Через три місяці підрозділ реорганізували в 81-у десантну бригаду. Проте протягом трьох місяців такі, як Мітенко, не отримали жодної копійки.

– Хлопці служили, щодня виходили на бойове чергування, виконували накази командування, але про це – жодного фінансового підтвердження. Їх фактично обікрали, бо гроші колишні військові не отримали й досі, – зауважує Антон Миколайович, який разом з однодумцями-волонтерами неодноразово доставляли для цієї бригади харчі, цигарки, гроші, адже в них майже нічого необхідного для життя не було.

Є й інші ситуації. Деякі з добровольців уклали контракти із зобов’язанням служити під час проведення АТО. І тепер їм кажуть: Антитерористична операція не закінчилася, у вас немає документів про статус УБД. Тому звільнити їх не можуть, а вони – отримати грошові виплати. А в багатьох – родини.

Чимало випадків пов’язано із суто організаційними пертурбаціями. Добровольці писали заяву до однієї частини Збройних сил, але її потім розформовували. І документи десь загубилися.

Ось і виходить: кому війна, а кому – мати рідна.

Проте залишається запитання: як покласти край посадовим зловживанням і фінансовим порушенням у зоні АТО.

– По-перше, покласти зобов’язання на командирів військових частин щодо обов’язкового роз’яснення військовим усіх аспектів їхнього соціального захисту, – вважає Ірина Горбачова. – По-друге, посилити відповідальність за збереження медичних архівів, підвищивши їхній статус, можливо, до документів більш суворої звітності. По-третє, за всіма випадками зволікань щодо медичного розслідування або отриманих заяв від військових про невідповідність фактичних грошових виплат із грошовими атестатами негайно відкривати кримінальне провадження. Лише так ми можемо покласти край фінансовим оборудкам спритників у погонах.

Микола ЗАКРЕВСЬКИЙ