«Коли в хаті загриміли вибухи, гітлерівці кинулися навтьоки: «Партізанен!..»

Напередодні 75-річчя від початку Великої Вітчизняної війни вихованці та педагоги Центру творчості дітей і юнацтва столичного Святошинського району зустрілися з колишньою зв’язковою Київського партизанського з’єднання Софією Зубченко.

1941-го Соні Зубченко було приблизно стільки, скільки нинішнім хлопчикам і дівчаткам із Центру творчості дітей і юнацтва Святошинського району. Стало традицією в тутешньому музеї проводити зустрічі вихованців із ветеранами війни і праці, присвячені Дню перемоги та іншим вікопомним датам в історії міста й країни. У такі дні ветерани – уже немолоді люди, немов сходять із фотографій, що на стендах, чи діорами, яка розповідає про бій за визволення радянськими військами восени 1943 року міського району верстатобудівного заводу, де нині, якщо й ревуть, то не танкові двигуни, а моторчики юних картингістів і авіамоделі. Цього разу до них в гості завітала колишня партизанська зв’язкова киянка Софія Євдокимівна Зубченко.

«Мою маму злякався навіть гітлерівський комендант»

До війни Соня встигла закінчити три класи. Коли бої наблизилися до їхнього села Ніжиловичі Макарівського району, її батько Євдоким Зубченко – робітник верстатозаводу імені Горького, викопав на обійсті землянку, де родина могла б пересидіти обстріли.

– Пізніше прийшли гітлерівці, то ми так і жили в землянці, бо хату зайняли окупанти, – згадує Софія Євдокимівна. – Батькові-комуністу не можна було залишатися в селі, він пішов у партизани. Старший брат, 17-річний Микола, до війни навчався в ремісничому училищі. Його евакуювали з Києва до Харкова. Однак і туди прийшов ворог. Юнак повернувся додому. Разом із товаришами на місцях боїв збирав зброю, боєприпаси. Гвинтівки й кулемети спершу ховав у криниці. Потім ночами витягував, ми на горищі чистили, відносили до лісу.

У селі діяла підпільна молодіжна організація «Іскра», яку очолював С.Д. Варнацький. Підпільники влаштовували диверсії, поширювали в селі листівки, в яких закликали земляків підніматися на всенародну боротьбу. Якось уранці поповзли чутки, нібито вночі селом у ліс пройшов величезний партизанський загін. Люди казали, що мало не всю ніч чули тупіт коней і пісні. Згодом з’ясувалося, що насправді лише восьмеро молодих іскрівців проїздили селом, потім полями поверталися й знову кілька разів гарцювали головною вулицею, створюючи враження, що рухається велике кінне формування. Сільчани тихцем раділи: тепер ворогові буде непереливки! Мама теж допомагала народним месникам – пекла хліб, була зв’язковою.

Діставши в боях від партизан одкоша, гітлерівці зганяли лють на мирних мешканцях. Хтось видав поліцаям мого однокласника Колю Колоса. Нелюди прив’язали юного месника до хвоста коня і тягли по землі дванадцять кілометрів аж до Кодри, доки змучений хлопчик не помер.

Одного дня село оточили карателі. Усіх зігнали в центр. Серед них опинилися і ми з мамою, сестричкою Вірою і братиком Сашком. Староста зачитував прізвища тих, хто допомагав партизанам. Поліцаї висмикували приречених із натовпу, шикували й вели до ями. У селі був колишній голова колгоспу, комуніст. Підпільники пропонували йому йти в партизани. Він відмовився. Можливо, боявся за своїх чотирьох діток – двох старшеньких різного віку хлопчиків, і двох близняток. Старші рвонулися, щоб утекти. Однак батько не пустив, притиснув до себе. Так їх усіх і розстріляли. Згодом його тесть пішов у район за дозволом поховати зятя й онуків окремо – старого теж стратили. Багатьох розстріляних вороги кидали в яму-скотомогильник. Після війни, коли звідти забирали тіла, щоб гідно перепоховати, серед загиблих упізнали по полотняних штанцях Колю Колоса. У центрі села посадили парк і назвали ім’ям юного партизана.

Усі знали, що наші батько і брат теж партизанили. Микола був розвідником, батько командував ротою. Порятунку ми не чекали. Мама у відчаї підійшла до старости, він до війни мешкав у нас на квартирі. «Урятуй мою родину, – промовила вона до нього. – Інакше всіх вас партизани знищать…» Той зблід, підійшов до коменданта Коха, щось пробурмотів йому, а потім крикнув: «Жінки і діти – вільні. Чоловікам залишитися…»

Повертаючись додому, ми зустріли хлопчика, який сказав, що додому повертатися нам не можна, там засада. Хотілося хоч оддалік востаннє поглянути на рідну хату. Гітлерівці підпалили її. А там як почало гахкати і стріляти! То вибухали боєприпаси, котрі старший брат ховав на горищі. Перелякані німці кинулися навтьоки з криками: «Партізанен!..» Вони думали, що то стріляють партизани. Ми побігли до лісу й опинилися в загоні Івана Хитриченка. Пізніше – у з’єднанні генерала Наумова.

«У Радомишль не могли пройти дорослі зв’язкові»

– Нас, дітей, народні месники використовували здебільшого як розвідників і зв’язківців, – продовжує розповідь Софія Зубченко. – Скажімо, кудись у село прибули карателі. Дорослим було небезпечно потрапляти їм на очі. То вони загадували нам порахували кількість автомашин, мінометів. Коли треба було передати підпільникам чи отримати в них інформацію, нам нічого не казали. Брали лише одяг і таємно зашивали папірець. Боялися, якщо раптом нас упіймають – не витримаємо тортур. Бо катували ці нелюди страшно. Одній нашій односельчанці – молодій розвідниці та зв’язковій – нацисти ламали пальці в дверях, відрізали груди. Так бідна і загинула в муках.

Якось мене із Сашком, він на два роки молодший від мене, послали в Радомишль. Там був дуже сильний гарнізон німців, угорців і поліцаїв. Місто добряче охоронялося. Жоден дорослий зв’язківець не зміг пройти. Коли нас виряджали, пам’ятаю, мама дуже плакала. Боялася втратити нас.

Однак обійшлося. Люди, до яких ми прийшли, дуже привітно нас зустріли. Нагодували, помили, перевдягли в чисте, вклали спати на теплу піч. Ми дуже добре відпочили, не те, що в холодній лісовій землянці. А вранці господарі повернули нам випраний, висушений одяг і провели в зворотну дорогу.

Через пару днів ми дізналися, що Хитриченко зі своїми бійцями і командирами взяв Радомишль. У бій дітей, звичайно, не брали. Туди пішли дорослі, найдосвідченіші партизани. А ми чекали в лісі за Березцями з обозом.

Після бойових операцій загін повинен був змінити дислокацію. От і цього разу з’єднання пішло в напрямку села Заруддя. Біля станції Тетерів Бородянського району треба було перейти залізницю. Половина партизанів устигла минути насип і колію, сховатися в лісі. Решта колони лише підтягувалася полем, усіяним ріденькими кущиками. Раптом підійшов ворожий бронепоїзд і вдарив із гармат і кулеметів! Багато партизан тоді загинуло…

Як харчувалися, питаєте? Здебільшого тим, що в лісі росло – грибами, ягодами, горіхами. Інколи допомагали люди – пекли хліб, давали картоплю. Вони самі бідували. Багато харчів забирали окупанти. Партизани нападали на маслозаводи, продовольчі склади – тоді було легше. Однак дуже часто доводилося голодувати. Весь час хотілося їсти. Інколи перебували у ворожому оточенні – навіть води не було. Посилали людей по воду – а вони не поверталися, гинули.

У генерала Михайла Наумова було сильне велике з’єднання. Він звик зупинялися на ночівлю чи перепочинок у селах, у хатах. Якось моя сестра та інші партизанки разом із його ад’ютантом Ванею Русаковим – молодим красенем – поїхали до річки коней напувати. А там на них напали бандерівці. Тихцем кущами підкралися до партизанів, які одяг і зброю залишили на березі, і фінками порізали майже всіх.

«Від вівчарок карателів нас урятувало болото»

– Восени 1943 року, незадовго до визволення, Наумов, який спершу збирався брати участь у боях за Київ, одержав інший наказ командування і пішов із головними силами у свій знаменитий Західний рейд, – завершує спогади колишня партизанка. – На Київщині залишив невеличкі загони. В одному з них були й ми. Наші хлопці підірвали ешелон із гітлерівським озроєнням для свого війська, яке захищало Київ. Карателі влаштували облаву. Нас бомбила авіація. Частина партизан загинула. Комісар Лопата, дуже грамотний був дядько, наказав уцілілим розсіятися лісами, а через кілька днів зібратися в умовленому місці. За нами гналися солдати із собаками. Мене й кількох товаришів урятувало величезне болото, посеред якого був невеликий, зарослий кущами й очеретом, острівець. Ми дісталися до нього. Вівчарки, підбігши до води, втратили слід. А батьки, брат і сестра були невідомо де. Потім з’ясувалося, що всі вони розбіглися окремо одне від одного в різні місця. Пересидівши небезпеку на болоті, я теж відбилася від товаришів. Кричати, гукати ми боялися. А раптом почують вороги? І я три тижні блукала одна лісами. Уже стояла осінь, ночі були холоднючі, із заморозками. Нагрібала купу сухого листя та моху й заривалася в неї. Лише так трохи зігрівалася та могла поспати.

Дякувати Богові, усі мої рідні тоді врятувалися. Спершу через пару тижнів батько знайшов маму. А нас, дітей, не було аж до визволення. Батьки продовжували пошуки в лісах, аби розшукати хоча б тіла. Ми знайшлися живими.

Партизанів до армії брали не відразу. Усіх відправляли в так звані фільтраційні табори на перевірку. Органи держбезпеки з’ясовували, як людина поводилася в окупації, чи не служила ворогу, чи не завербували її. Велика недовіра була до тих, хто перебував в оточенні чи в полоні. Навіть через багато років після війни кожен громадянин під час вступу до вишів чи прийому на роботу заповнював біографічну анкету, в якій обов’язково повинен був відповісти на запитання, чи перебував на окупованій території. Навіть ті, хто народився після війни!

А старший брат Микола загинув у 20 років наприкінці війни в нерівному бою з гестапівцями. Його, досвідченого розвідника, десантували на територію Чехословаччини, щоб допомагав місцевим патріотам. Однак через деякий час старшого лейтенанта Зубченка з капітаном Каліновим видав зрадник, і вони потрапили в засідку. На його могилі через роки бувала дочка Івана Хитриченка Людмила Іванівна, чоловік якої – теж офіцер – служив у Центральній групі радянських військ, а вона працювала директором школи і все життя займалася пошуковою роботою, створила кілька музеїв партизанської слави, зокрема, і музей Центру дитячої творчості Святошинського району. І я кілька разів на запрошення чеських ветеранів відвідувала могилу брата.

…У мирні роки Софія Онисимівна не раз зустрічалася зі своїм колишнім командиром Хитриченком. Іван Олександрович із товаришами по зброї любив приїздити до Кодри – сусіднього, партизанського села, де вони теж били ворога. На лісовій галявині, де колись була штабна землянка, ветерани біля багаття поминали загиблих товаришів, співали партизанських пісень, пекли в гарячому попелі картоплю, смажили сало. Хитриченко – на вигляд суворий солідний дядько – чимось нагадував педагога, у такі хвилини веселішав, знімав піджак і брав до рук гармошку. Він багато років працював над книгою спогадів «Стежиною народного гніву». Однак вона вийшла друком уже після його смерті.

А Софія Онисимівна Зубченко стала поштаркою в Києві. Її бойова звитяга відзначена двома орденами Вітчизняної війни, а трудова – найвищою державною нагородою – орденом Леніна. До праці ставилася творчо. Наприклад, довгий час поштарі падали з ніг, розносячи пошту в кожну квартиру багатоповерхівок, де не скрізь були ліфти. Тоді Софія з подругами придумали поштові скриньки, які встановлювалися на першому поверсі в кожному під”їзді. Їхній досвід підхопили всі зв’язківці столиці. Недарма її ім’я означає «мудра».

Володимир ШУНЕВИЧ